Механічний апельсин       

 Драма misli

за романом Ентоні Бьорджесса

інсценівка Олега Сірого

 

Репертуар МОЛОДІЖНОГО ТЕАТРУ

 

 

 

 

 

Дійові особи

 

 

Ролі чоловічі:

 

Алекс – лідер нальотчиків

Тьом – нальотчик, drug Алекса

Піт – нальотчик, іще один drug Алекса

Джорджик – нальотчик, drug усіх тих, що друзі Алекса

Дальтоїд – мілісіант

Бродський – лікар

Міністр – міністр нутряних дєл

Біллі Бой – бригада конкурентів

Професор – людина, що ховається за картоном

Письменник – його друг, автор роману „Механічний апельсин”

Тато – Алексів татусь

Свищ – тюремний священик

Мілісенти – декілька істот ментівської натури

Зеки – нечестиві створіння

Начальник – начальник охорони

Комендант – комендант тюрми

Санітар – помічник лікаря

Мужик – квартирант

 

Ролі жіночі:

 

Kiski (2 штуки)особи жіночої статі

Мама – мати Алекса

Дружина Письменникадосить молода і не менш приваблива жіночка

Бабця – ptitsa з кішками і самі знаєте хто

Лікар – помічниця Бродського, лікар Браном, найеротичніша, найцнотливіша і найоблудніша роль

 

Будь жорстоким!.. Чуєш, брате?..

Лютий свій бенкет верши,

Всіх слабких вбивай, души,

Всім по мордіось розплата!

Цей смердючий світ круши!

 

Із роману Ентоні Бьорджеса «Clock-work orange».

Майже Дев’ята симфонія Людвіга Вана

 

 

Дія І

 

Грає. Вівальді. Пори року (Літо)

 

Misli 1. Молоко на губах кров на зубах

 

Музика.

На сцені сидять Алекс і Тьом, Піт і Джорджик: із розфарбованими в червоний колір (кров’ю чи помадою) gubjami. Кожен тримає по склянці. Всі склянки, окрім Тьомової, заповнені молоком з nojami. У Тьома склянка порожня, тому він перевернув її діркою додолу. Молоко п’є лише Алекс, а Піт із Джорджиком тільки тримають молочні noji у руках, бо не п’ють.

Світло. Напівтемрява. Прожектор – кров’яний відтінок червоного.

Запис.        Компанія така: я, тобто, Алекс і три моїх корєша, тобто, Джорджик, Піт і Тьом, причому Тьом malchik дуже темний в смислі glupyj. Ми сиділи в барі Кorova-milk, крутячи mozgoj, де б убити вечір: підлий такий, дикий, холодний і сліпий. Кorova-milk – це генделик, де видають молоко-plus, хоча ви, blinn, вже й забули, що воно таке, бо всі на все плюють. Карочє, подавали нам молоко-plus, тобто, молоко плюс якась добавка: велосет, синтемеск, дренкром та інші schtuchki. Хвилин п’ятнадцять ти відчуваєш, що сам Господь Бог із усім його святим воїнством сидить у тебе в лівому botinku, а в голові відчувається тихий baldesh, тим часом як mozkom гасають дикі іскри та феєрверки. А ще можна було пити „молоко з nojami”, як у нас це називалось, від чого ішов tortch і дуже хотілося dratsing, тобто, gasitt кого-небудь усією нашою kodloj, а в той вечір, із якого я почав свою історію, ми це саме і пили.

Світло. Різко вмикається й вимикається білий прожектор, який сліпить очі, після чого настає повна темрява.

Запис.             Люди – як хрущі. Чому вони повзуть землею, коли народжені літати?

 

Епізод 1. Професор і компанія

 

Хлопці від „нє фіг дєлать” тиняються вулицями. Залу видно, як вони тиняються, бо світить прожектор.

Тьом.         Йо ма йо, шо за фігня? (відхаркується на асфальт)

Алекс.       Нє фіг делать, blinn! (гучно сякається в руку)

Піт.            Дивися, куди шморгаєш! Весь піджак заляпав, blinn!

Тьом.         Ну, у вас і культура! Що, предки не вчили? (тепер вже Тьом дуже голосно сякається в руку)

Алекс.       Нє, ну пацани! Ви б іще тут купу наклали.

Піт.            Ну, а хулі тут такого?

Світло гасне, тому залу нічого не видно. Звісно, окрім темряви і себе.

Запис.        Кишені в нас ломилися від babоk, завдяки чому хотілося зробити у провулку toltchok якомусь старому hanyge, витрясти з нього душу, а тоді  довго дивитися, як він буде плавати у калюжі крові, що належить йому і тільки йому. (звук розбитої пляшки) Пляшка, тобто те, що від неї залишилось, чорна. Наша kodla тиняється в пошуках кого-небудь, бо дуже хочеться dratsing, тобто, gasitt кого-небудь за повною програмою. Від цього йде тихий tortch і зухвалий baldesh. А чому тебе, місяцю, не видно?.. Я кидаю тобі виклик і запрошую на дуель!.. Дивіться, blinn, кого несе!.. Чого заліз, падло, під картон?.. Ану вилазь, сучий потрох!.. Тобі від нас не сховатися!..

Дістають із подворотні Професора власною персоною. Це такий собі простий перехожий, як і всі. Обиватель в якості Професора тримає під пахвою книжки, листи та зошити. Maltchiki в якості розминки лучно штовхають його плечима. Той падає. Все, окрім однієї товстенької книжки, опиняється на брудному асфальті. Книгу Професор міцно притискає до грудей.

Алекс.       (stari kashke) Е-е-е... Іди сюди, stari kashka... Думав сховатися від нас за своїм дурним картоном?

Тьом.         Ух-ха!

Професор. Це не картон, а книга.

Алекс.       (stari kashke) Нам плювати на те, що в тебе називається.

Професор. Моя душа – відкрита книга. Кожен може прочитати, але чи хто зрозуміє?

Алекс.       Твоя душа – це купа kalu, ясно?

Тьом.         Щось я не дуже розумію...

Професор. Ні, це я щось не дуже розумію, чому ви до мене присікалися? Мене зачекалися вдома дружина і діти.

Тьом.         (stari kashke) І нє орі на мєня! (рукою б’є того по голові)

Алекс.       (stari kashke) І як ти поживаєш, kal у горщику, пузир із касторкою?

Професор. (боязко озирається)

Алекс.       Рєдкосное, так би мовити, дєло, стріти в наші дні людину, яка щось читає.

Професор. (невпевнено) Я не читач! (трохи впевненіше) Я – Професор!

Тьом.         (на повному серйозі) Ну, ти, blinn, Професор, чи яка у тебе кликуха, попав!

Алекс.       (Тьому) Ну, ти і дєревня. Це ніяка не кликуха. Він – професор. Хоча ти, мабуть, зі своїми курячими мізками навіть не знаєш, що це таке.

Тьом.         (не зважає на Алекса і піднімає з асфальту аркуш, який випав у Професора)

Алекс.       (Тьому, іронічно) Хочеш показати, що вмієш читати?

Тьом.         (не звертаючи уваги на Алекса, починає читати вголос) „Мені так без те-е-е-бе пог-а-ано. Не можу зви-и-и-кнути до того, що те-е-бе немає по-о-руч. Зара-а-з, коли в нас з’яв-и-илося...”.

Професор.     Ану котіться звідси, покидьки! Я вас не боюся!

Джорджик. А нас не треба боятися. З нами треба дружити. Правда, Тьом?

Тьом.         Саме тому зараз ми навішаємо тобі люлей! Ух-ха!

Тьом робить кілька разів трісь-трісь по його  поганим zubjam, від чого той заголосив.

Професор.     Та ніж жити в цьому ідіотському світі... Давайте! Кінчайте мене, виродки! Кінчайте мене! Я буду радий здохнути! Все одно не хочу жити в цьому підлому сволочному світі! (падає на коліна, збирає та цілує аркуші паперу)

Піт.            Заткнися, придурок! (пхає Професора ногою, а той, наче лялька, падає на бік)

Алекс.       (до Піта) Тихіше, Піт. Тихіше. (до Професора) Що ти там казав?

Професор.     (підводиться) Я казав, що ви усі – виродки!

Алекс.       (спокійно, зважено) До цього. Що ти казав до цього?

Професор. Я казав, хай котиться цей смердючий світ разом із вами до бісової матері!..

Алекс.       Е-е-е... А чого цей твій світ такий уже смердючий?

Професор. Тому... Тому, що в ньому все провоняло несправедливістю і беззаконням... Тому, що дозволяє таким покидькам, як ви, тинятися вулицями і нападати на старих беззахисних людей. Таких, як я...

Піт.            Попустися, старий! (штовхає stari kashku рукою по плечу)

Професор.     У цьому світі для нас немає місця!.. Бо люди – на Сонці. Воно крутиться довкруг нас, чи ми довкруг нього, і нікому немає діла до того, що відбувається тут, на землі...

Тьом.         (грубо штовхаючись, забирає у Професора товстеньку книженцію, яку той весь цей час притискав до грудей) Механічний апельсин? Що б це могло означати?

Професор.     (зі скаженою посмішкою, до Тьома) Ну ти, тупий виродок! Не твого розуму справа!

Алекс.       (Професору) Перший влучний вислів. Бравіссімо! (аплодує)

Тьом.         Пир-дир-дир-дир...

Алекс.       (зацікавлено у нападі адської посмішки) Ну і ну! Механічний апельсин!

Піт.            Чому саме апельсін? Чому механічний? Ну вже цей апельсин! (позіхає) Не к добру це все!

Тьом підвів голову, подивився на місяць і видав наступне.

Тьом.         Цікаво, чи є там щось? І взагалі, чи щось там зверху може бути?

Алекс.       Ну, ти, дурний ублюдок! Не твого ума dіlо! Скоріше за все, там таке саме життя, як і тут: одні ріжуть, а інші підставляють пузо під ніж.

Піт.            Вже час його кінчати.

Тьом.         Такі-да! Кінчати! (замахується)

Алекс.       (зупиняє Тьома) Зачекай. Треба ще прояснити ситуацію. Що це за апельсин такий?

Професор. Скажіть мені, чому? Чому ви це робите? Чому у вас стільки злості? Чому нападаєте на слабких і беззахисних?

Тьом.         Пир-дир-дир-дир!..

Алекс.       А ми ні на кого не нападаємо. Правильно кажу, Джорджик?

Джорджик. Ми тільки пропонуємо дружбу. (регоче)

Обступають жертву у вигляді stari kashki з чотирьох боків у нападі люті, злості і помсти.

Тьом.         А все тому що пир-дир-дир... (бере до рук книгу старого, гортає сторінки, розриває добротну палітурку і розкидає аркуші. Вони летять за вітром, наче то якийсь салют, а не книга)

Професор. (kahu-kahu-kahu) Ублюдки чортові! Замість того, щоб цю книгу, душу мою рвати, краще мене кінчіть! (а тоді як заволає) Я за родіну кров проливав і с побєдой вєрнулся домой!!!

Хлопці наче чекали цих слів. Їх очі аж запалали в передчутті. Вони стали підбирати з асфальту сторінки „Механічного апельсина” та напихати ними Професорів рот. Світло стає червоним, від чого робиться моторошно.

Алекс.       Хлопці, навались!

Запис.        Stari kashku пробрало на творчий порив, тому нам довелося його zagasitt, що ми і зробили вкупі з веселощами і реготом. А він продовжував вопєть, тоді ми йому вмазали так, що він повалився на пузо, після чого вичурнув ціле відро блювотини. Це було так огидно, що ми, кожен по разу, пхнули його по череву і вже не пісні´ і солона блювотина, а солодка кров хлюпнула з його дурної пащі.

Malchiki декілька разів пхнули Професора гівнодавами в живіт, внаслідок чого його біла сорочка стала червоною. Червоною настільки, наче то ніяка не кров. Наче хтось залив його тіло кетчупом, щоб потім добре попоїсти. Професор нерухомо лежить на асфальті. Хлопці не поспішають тікати.

Піт.     Мочи суку під сідло!..

Тьом. Ух-га!.. Сідло не там!..

Джорджик. Гха-ха-ха-ха...

Світло гасне.

Запис.        Ми пішли геть, бо я не можу дивитися, коли брудний hanurik, якого ми добряче підсікли, качається, ригає п’яним своїм вихлопом, скільки б йому не було. Ненавиджу таких старих obrazin, як цей старий hronik... Ми йшли, а він продовжував співати дебільні пісні своїх поганих предків, а в проміжках гикав і блював кров’ю так, наче в його прогнивших смердючих кишках сидів цілий оркестр. Ми пішли своєю дорогою.

 

Misli 2. Чотири боки всього сущого

 

На сцену виходить чотири людини. У трьох із них маски на обличчі, які вони притримують руками: перша – червона, друга – зелена, третя – синя. Четвертому маски не дісталося, тому він затулив голову, на якій навішано чорних ганчірок, руками.

Запис.        Життя змушує нас носити маски. І ми такі, якими нас роблять Вони. Ми не можемо відректися від того, що затуляє наше обличчя, розум і душу. Але можемо замінити одну маску іншою. Сьогодні я вдягаю злість, а завтра – помсту. В четвер це буде лють, а в п’ятницю – заздрість, у вівторок – брехня, а в понеділок – смерть. У неділю вдягну я секс, а в суботу... В суботу я нічого не вдягну. Лише прикрию голову руками. І руки будуть маскою моєю, а все, що я зроблю... зроблю своїми руками... Руками, якими керує сам Диявол у своєму зимовому палаці з кришталю – це не я... Не я... Не я!..

Люди з масками підходять упритул одне до одного. Чути скрегіт, наче хтось шкребеться у двері – світло гасне.

Запис.             (дитячий голос, низька якість запису) Гіє... Гіригігл...

 

Епізод 2. Місиво

 

Запис.       Біля колишнього казино ми помітили Біллі Боя із чотирма його смердюками. Вони якраз збиралися позайматися вправами типу „туди-сюди і назад” із жовторотою дівкою.

На сцені Біллі Бой зі своїми чотирма drugami, які намагаються завалити на підлогу чувиху з добрячими персами (бажано третій розмір). Хлопці Біллі Боя, звісно, лапають її за все, що попадає їм під руки (тим паче коли є чому попадати). Вона кричить, верещить і дуже їм противиться, а її груди допомагають спокушати зал та інших насильників. Одягнена Клава буквально ні в що, хіба що трусики і драні панчохи з підв’язками можна назвати одягом. Під дзенькіт пляшки, що котиться, заходить Алекс зі своїми трьома drugami.

Алекс.       Хо-хо-хо! Кого це я бачу? Невже це той самий жирний смердюк Біллі Бой, козел і засранець? (дівчина відповзає у куток, звідки далі спостерігає за дійством – хай не вибігає, бо вона нам іще знадобиться) Ходи-но сюди – я відірву тобі яйки! Звісно, коли вони в тебе є, євнух кастрований!

Біллі Бой. Алекс-коротун? Яка зустріч!

Алекс.       Що, трахатись надумали? І тьолку, бачу, знайшли!

Тьом.         Да, нібєдова така тьолка. Мені б таку.

Алекс.       (Тьому) Тобі слова не давали, тому засунь свій morder на засув. Чи ти не бачиш, що я dіlо дєлаю?

Біллі Бой. Давно не бачились. (дико усміхається, відхаркується)

Алекс.       Домовляємося так: тьолка наша, яйця – ваші! Звісно, коли ви не всі кастровані, як цей ваш довбаний Біллі Бой. Такой расклад ідьот?

Біллі Бой. Я тобі зараз покажу хуйо-мойо! Будеш у мене патякати! (робить чік-чік ножиком, бо той відкривається, відхаркується повторно) За мною, бригада! (хлопці різко підриваються)

Куралесь, тобто бійка, продовжується недовго, бо Алекс б’є по дурному тарантасу (він же макітра) Біллі Боя, внаслідок чого пришелепкуваті друзі Біллі разом із ним розбігаються хто куди.

Алекс.            Ох, шалава ти моя, шалава! Чєм душа моя нездрава?

Боляче хапає дівку за руку і виводить до хлопців.

Ну що, конкурентів замочили? Ось вам мій дарунок. Хто, як не папаша Алекс, знає, як розрядити обстановку? Сьогодні вона ваша.

Хлопці регочуть тим часом, як груди дівулі кивають на знак згоди.

Чого втупилися? Що, сисьок ніколи не бачили?

Тьом.         Пир-дир-дир-дир.

Негативна реакція дівчини на Тьома.

Алекс.            Чого це баньки на викоті? Вам тьолку недотрахану дають, а ви!..

Відмахується рукою так, наче каже „та пішли ви всі”.

Тьом.         (Алексу) А ти?

Алекс.       Я своє ще перетрахну. От піду завтра в магазин – там шалаву і зніму!

Хлопці по-звірячому накидаються на дівку, мацаючи її за все, на чім вона тримається так, що Біллі Бою і не снилося. А все тому, що хлопці беруться за все прекрасне і непрекрасне. Дівуля, до речі, зовсім не верещить – тільки стогне, бо світло гасне. Я казав, що вони купою валяться на підлогу? Отож, кажу. Стогін посилюється заразом із сиренами мілісентів, які прагнуть бодай когось запідозрити, спіймати та посадити в клітку, наче пташку. Світло не вмикається. Принаймні поки що... Наступний фрагмент можна записати на плівку.

Алекс.       Ноги-ноги-ноги!

Піт.            Куди?

Алекс.       (іронічно) Да так! Глянемо просто, що там проісходить у Світі Великих Можливостей. І взагалі, скільки мені років? Вісімнадцять? У вісімнадцять років у Вольфганга Амадеуса вже написані були концерти, симфонія, опери та інший kal. Хоча ні, не kal, а божественна музика. Скільки він встиг у свої вісімнадцять досягти! А я? Чого досяг я?..

 

Misli 3. Випий кров із мого бокалу

 

На сцену виходять двоє: вона у світлому одязі, боса; він – у підкороченому чорному балахоні з капюшоном і в сандаліях. Посеред сцени стоїть брунатно-червоний казан із кров’ю (щоб не шукати донарів, замініть її кетчупом або соусом).

Світло. Кров’яний відблиск червоного.

Запис.        (він) Мною править кров, секс і любов... Я сказав „любов”? Ні, скоріше плотське бажання втіхи і насолоди. Хіть пробуджує мої тваринячі інстинкти, якими керуюся я і мої корєша. Точніше, я думаю, що так думають вони. Мій фалос потребує тебе, крихітко. О, да! Я вже бачу, як ми з тобою граємо у пречудову гру, що зветься „трах”. Я бачу, як твоє гнучке і майже святе тіло приймає моє: нехрещене і хиже. Я бачу, як ти входиш у мої почуття, думки, емоції...

Сідають так, що між ними –  казан. Він черпає чашкою з черепа трохи крові, якою і наповнений баняк.

Я буду пити кров: за тебе, себе, моїх друзів, за нас усіх і за любов, якою ми наповнені, мов цей казан.

Одним духом випиває червоний вміст черепа, частина якого мазутом ллється по землі.

Я – тварина, ти – людина; я – потвора, ти – свята; я – убивця твого серця, а ти, ти, ти... Хто ти?.. Що ти?..

Запис.             (вона) Я – твоє зеркало, бо я – твоя любов.

Вона бере в нього череп, набирає з казана трохи крові.

Я – твоя. Я – твоя хіть.

Дівчина майстерно випиває свою частину крові.

Я – твої п’янкі вуста. Все, що є в тобі,– це я.

Вони злягаються під казаном. Вона приймає таку позу, що одна її перса вивалюється в його очі, що є прозорими, мов скло.

Музика.

Твої очі впиваються у мої. Моє лоно дарує тобі божественну насолоду. А музика душі окрилює нас у небесну симфонію. Арфи, арфи. Де мої арфи?

Фон.           Звучить п’янко-еротичний стогін, який має пробрати дітородні органи залу до стану вібрації.

Світло. Різко спалахують і вимикається білий і жовтий прожектори, символізуючи екстаз почуттів, думок, емоцій.

 

Епізод 4. Операція „Незваний гість”

 

На сцені – темрява. Чути звук мотора, що набирає оберти. Його доповнює регіт і подібні речі.

Запис.        „Дюранго” 95-го року гарчала, мов звірюга. Чарівна вібрація проймала наскрізь, вивертаючи кишки. І дуже скоро, drugi мої, навколо нас лишилася тільки темрява і темрява, яка чорним фоном снувала довкруг. (чути, як красиво завдяки хлопцям розбиваються авто) Ми відчували її, а вона відчувала нас, від чого ставало темно на душі. (регіт і схожі сигнали продовжуються) Нам подобається їхати зустрічною смугою, тому що так прозоро й темно, що в нас є шанс померти... (звук авто, що розбивається) Але не сьогодні... Сьогодні Бог нас милував – ми дивом не стали поживною кашею для зустрічних авто. „Царі дороги” – дуже цікава гра. Зараз ми вирушили на захід. Сьогодні у нас була запланована операція „незваний гість”: ось де можна було від душі повеселитись і розім’яти кістки. Нарешті приїхали в якесь дурне місто з пришелепкуватими людьми. А над землею – місяць, на фоні якого стирчить – наче на відшибі – маленький котеджик і садочок при ньому. Я підкотив, загальмував, і, доки решта hihikala як bezumni, я розгледів напис „Дім”, що був захований під куполом темряви. Але, drugi мої, для нашої бригади морок не страшний, бо він – наш раб.

Чути клацання друкарської машинки. Все ще темно. Дзвінок у двері.

Чоловічий голос. Кого це на ніч несе?

Замашна пауза. Повторний дзвінок. Ще раз.

Жіночий голос. Я піду подивлюся.

Чути жіночі кроки (крики будуть потім). Вмикається світло. Жінка стоїть біля дверей.

Дружина.   Хто там?

З-за дверей. Вибачте, що так пізно, але нам потрібна допомога! Тут сталася жахлива аварія! Мої друзі захлинаються власною кров’ю! Дозвольте подзвонити!

Дружина.   Вибачте, але в нас немає телефона. Пошукайте його де-інде.

З-за дверей. Але ж це питання життя і смерті!

Письменник. (зі свого кабінету) Хто там, люба?

Дружина.   Якийсь юнак. Він сказав, що потрапив у аварію і хоче подзвонити до лікарні.

Письменник. Ну, я думаю, що буде краще, коли він зайде.

Звук відмикання засуву, після чого чуються жіночі крики.

Дружина.        Вибачте, але зазвичай ми ні... Ае-ае-ае...

Maltchiki в масках демонів хапають її попід руки і з диким вереском кидаються до друкарської машинки, за якою сидить Письменник. Він припіднімається, але чиясь нога валить його на підлогу. Жінка розмістилася на плечі одного з maltchikov, який перевіріяє її сідниці на кількість аргументів.

Письменник. Що вам... Що вам треба?..

Вона кричить.

Алекс.            Стара, чого це ти барахлиш на весь дім?

Плеще її по красивих сідницях, які поки що прикриті вузькими штанцями. Вони червоного кольору – такі самі, як і джемпер. Алекс голосно свистить і починає видавати накази.

Алекс.       Піт, займися будинком!

Піт.            Вже йду.

Алекс.       (Дружині письменника) А ми займемося тобою, сучка.

Музика. (упівголоса) Звучить класика, на фоні якої накладена англомовна версія пісні „I sing in the rain(із фільму Кубрика).

Вона схлипує, тоді як Письменник притиснутий до підлоги. Алекс пхає його ногою в живіт, після чого дістає скотч, яким і затуляє рота як йому, так і їй, вхромляючи кляп, примовляючи.

Алекс.            Кожному по стільки, хто як заслужив!

Письменник видає мичання грубе, мов із гроба, а його дружина – негрубе. На те вона і дружина. Чути ляскіт – його дарують maltchiki своїм сьогоднішнім жертвам. Алекс валить друкарську машинку заразом із книжками на підлогу, тим часом як інші роздають toltchki stari kashke. Дружина письменника все ще розміщена на плечі в одного з хлопців, тоді як Піт нишпорить усіма закутками дому, беручи все, що під руку потрапить. Пісня продовжує звучати, тоді як Алекс знімає з Дружини письменника штанці, завдяки чому вона залишається у чистих білих трусиках із цікавими візеруночками. Ясна річ, дуже скоро дівчина залишається в самій лише спідній білизні. Maltchiki під завивання класики і дикої пісеньки ставлять жінко-дівчину обличчям до залу, тоді як Алекс стоїть спиною до залу упритул до жінки. Алекс дістає ще одні трусики з потаємної кишені, викидаючи їх геть, тому у глядачів складається враження, наче Дружина письменника зовсім гола, що їх дуже збуджує. Ще краще – коли вона буде по-справжньому гола.

Алекс.            (drugu у масці, що тримає жертву ззаду) Ні, я хочу, щоб вона співала!..

Drug киває і виймає у неї з рота кляп. Вона починає стогнати, оскільки її ґвалтують – майже рвуть. Пози може бути дві: 1 – Алекс, стоячи спиною до залу, має її на увазі, тоді як хлопці підтримують дівчинку ззаду; 2 – ставлять жіночку раком і обличчям до залу. Сусіди їх не чують. Вони мають завдячувати класичній музиці, що якраз посилюється.

                   Давай, крихітко!.. Разом зі мною!.. Ай сінг ін зе рейн, айн сінг ін зе рейн! (б’є її по обличчю) Кажу співати – значить співай!.. Давай спробуємо ще раз, дєтка!.. Ай сінг ін зе рейн, айн сінг ін зе рейн!.. Айм хеппі егейн! Айн сінг ін зе рейн!..

Вона стогне ще дужче, що не може не збуджувати атмосферу. Письменник корчиться в муках під пресом дикого maltchika. Музика змовкає. Хлопчики продовжують свій „трах” по типу „туди-сюди і назад”, тоді як музика змінюється на більш траурну, що давить на психіку. Світло гасне.

Запис.        Ми всі відчували себе трохи затраханими, стомленими, роздратованими і лютими, бо трахали ту шлюху по черзі – забивали, так би мовити, їй у лузу. У нас так завжди: або всім по одній, або одна на всіх. Сьогодні була одна на всіх. Саме так. Ми пускали її як по колу, так і по периметру. І, треба сказати, не один разок. А все тому, що вона була надмірно волога. Мабуть, цей письменник-імпотент давно не вхромляв у неї свій кінчений жезл. Такі-да! Це був вечір, коли треба було випустити пар... Дати волю своїй люті... Дати керувати собою... Грати у своєрідну гру, що зветься „Життя жорстоке”... Ми здихалися авто і пішли в бар „Кorova-milk” попити молочка, бо та бісова сучка вимотала усі наші хуйо-мойо.

З’являється світло. Тьом підходить до тьолки-автомата з цицьками навикат.

Тьом.         Привіт, Люсі. (кидає монетку, бере склянку) Клопітний видався вечірок, правда? Ми теж виклалися під зав’язку. Вибач, Люсі. Натискає на ричаг, який розташувався між ніг автомату. (усміхається, набираючи з правої цицьки бісового молочка)

Світло. Щось придумайте самі... Може, хай згасне, а?.. Згасне, а тоді хай загориться... О!

Той самий бар „Korova”. За столом сидять Алекс, Піт і Тьом. Як завжди, п’ють. Одягнені тепло - у куртках із накладними плечима. Навпроти них,  поблизу барної стійки, крутять сідницями 2 kiski.

Алекс.            Піт, глянь на його мишцю! (мається на увазі накладне плече на куртці)

Алекс показує пальцем на куртку Тьома, після чого голосно регоче. Піт набагато стриманіше посміхається.

Алекс.       Ти б скинув її. А то в порівнянні з нами ти просто амбал.

Тьом.         Ух-ха-ха-ха! Не вчи дєда кашлять! На себе глянь! Забув удома краватку із картопляного пюре?

Алекс.       (грубо) Забув!

Тьом.         (Алексу) Та ще й із візерунком. Чи не так, Піт?

Піт.            (мовчки посміхається)

Алекс.       (Тьому, грубо) Гівнодави свої почистиш чи мої лизнеш?

Тьом.         (відмахуючись) Та ще кров від учорашнього не висохла.

Алекс.       (повертає голову до Тьома) Ти ще в мене поговори!

Тьом.         І що, цікаво, мені буде? Зарядиш другу в morder? (мається на увазі обличчя)

Піт.            Та досить! Стоп! Все! Амба!

Алекс.       (Піту) Не лізь.

Піт.            Он гляньте краще на тих kisok, що біля стойки.

Тьом.         Ка-а-а-кіє жо-о-пи! Я б їх прямо тут оприходував!

Алекс.       У нас от як? Або одна на всіх, або кожному по одній.

Піт.            (із сумом) А тут лише дві тьолки. Хоча хіба не краще нам утрьох побавитись?

Алекс.       (підливає Тьому пійла, повертається до Піта) Пішли удвох. Хай цей п’яний квазімодо, дєскать, відпочине.

Тьом.         (під кайфом) Ханурик роботи... Арістотеля... стають основательно офіговательнимі... (його голова падає у тарілку)

Алекс.       (єхидно) Якби він ще знав, хто такий Арістотель. Ох уже це хитре пійло.

Піт.            Дивися, Алексе, Тьом заснув!

Алекс.       От уже п’яна свинюка! Таки зіпсував салат. Ну, гаразд. (Піту) Замовляй іще!

Піт.            (мацає сибе по кишенях) Blinn, бабок немає.

Алекс.       Немає? Зараз будуть! Забирай цю тупу товстозаду свинюку і гайда.

Тьом.         (приходить до тями) Що? На dіlо? По лаве?

Алекс.       Якби не твоє вміння ходити на тирло, ми б тебе давно закоцали, поняв? І щоб більше так не нажирався! Це моє останнє попередження.

Тьом.         А ти хто, Господь Бог, щоб мене вчити?

Алекс.       Буде треба – буду й Богом, щоб твоє смердюче хавало заткнути.

Тьом.         (задумливо) Хіба для того я попав на білий світ, щоб спілкуватися із Богом?

Музика. Починає грати повільна музика.

Запис.        У кутку сиділи софісти із телестудії. Базікали і гиготіли крізь себе. Їх дівочка теж лучно сміялася, чим показувала, що на решту світу їй глибоко плювати. Потім диск на музичному автоматі скінчився і під час паузи перед наступною піснею... вона заспівала.

Чути спів дівочки. В її репертуарі тілько класика.

                   І мені на мить здалося, о брати мої і сестри, що якась чудова ptitsa залетіла до „молочного бару”. І мені на мить здалося, що всі мої волоски стали дибки. І мурашки побігли вгору-вниз, наче то маленькі ящірки. Потім я впізнав те, що вона співала. Це були декілька тактів із опери „Glorious Ninth” Людвіга Вана Бетховена.

Чути сміх Тьома. Потім зойк.

                   Тьом зіпсував повітря і розпочав свій дикий регіт. Довелося поставити його тупий hren на місце за допомогою залізної палиці.

Тьом.         Чому ти це зробив?

Алекс.       Тому, що ти не вмієш себе поводити на людях, тупий засранцю. Тому, що ти не маєш жодного враження, як себе поводити в солідному оточенні. За вас, леді!

      Алекс підіймає келих у знак поваги до софістки.

Тьом.         Ти мені теж не завжди подобаєшся.

Алекс робить спокійний зважений ковток.

                   Я віднині тобі не drug і drugom не буду.

Алекс.       Слідкуй за базаром... Слідкуй за цим, якщо хочеш... Слідкуй за базаром, коли хочеш жити по-людськи.

Тьом.         Євнух! Hrin тобі. Велий і жирний hrin! Наступного разу виходь краще з nozhom ілі britvoj. Більше я очі не затулятиму.

Алекс.       (витримує паузу) Ну, що ж, коли скажеш... Точи свій nozh і виходь...

Піт.            Ну, все, досить! Позатуляйте пельки! Друзі ми, чи ні? А це недобре, коли друзі починають цапатись. Он подивіться краще, якісь пацики на моциках скаляться, прямо zubja по вуха. Не треба так себе кидати.

Алекс.       Не треба кидати, це точно. Але Тьом має знати своє місце, вірно?

Джорджик. (нарешті Джорджик виждав слушну хвилину, щоб показати всім, хто є хто, а особливо – хто є він) Стривай! Чи не брешуть мої вуха? Щось я вперше чую, щоб хтось мав знати своє місце.

Алекс.       Що-що-що?

Піт. З         усією повагою до тебе, Алексе, Джорджик сказав правильно.

Джорджик. (бере ситуацію в свої руки) Чесно кажучи, Алексе, тобі не слід було давати Тьому цей зовсім незаслужений toltchok. Це сказав я і повторювати не збираюся. Я кажу це з повною повагою, але якщо б це стосувалося мене, тобі довелося б відповідати. Ну то як, ти зацінив мій розклад, любий друже Алексе? (витримує паузу) Більше я нічого не казатиму, а ти роби свої висновки.

Джорджик опустив litso у склянку з молоком.

Запис.        Я відчував, як усередині моїй кип’ятиться молоко, як воно наповнює мене і по ньому котиться білими хвилями червона піна – такого ж кольору, як Тьомова кров. Я зашипів, мов чайник, але не дав вирватися своїй люті, бо затулив рукою свого rotа.

Алекс.       Хтось має бути за головного, чи не так? (ніхто не сказав ні слова і навіть не кивнув) Чесно кажучи, щось я давненько керую вами, вірно? Так чи ні?

Вони трохи закивали головами, хоча з неохотою. Тьом якраз витирав останні сліди власної крові: червоної, мов кетчуп.

Тьом.         (витримує паузу) Тарабумбія – сиджу на тумбі я... Добре, давай забудемо... Щось я притомився... Краще помовчу трохи... Зараз добре буде в маленьке ліжечко... То як, гайда по домівках? Хай буде маленька сплячка. (Піт і Джорджик зі згодою закивали, типу „правильно-правильно”)

Алекс.       Про той toltchok, Тьоме, ти зрозумій мене правильно. Це все музика, розумієш? Я стаю як bezumni, коли яка-небудь kisa співає, а їй заважають. Через це все так і вийшло.

Тьом.         Добре, все, гайда по домівках! Маленька сплячка. Великим хлопчикам треба багато спати. Right-right?

Усі.             (окрім Алекса) Right-right. (двоє зі згодою закивали)

Тьом очікує реакції Алекса.

Алекс.            Right-right.

 

Misli 4. Убий своїх

 

Музика.

Запис.        Доки ми йшли повз причал, я був spok. При цьому я був несамовито зосереджений на майбутньому розвитку подій. Я більше схожий на шахіста, аніж на знайомого вам Алекса. Мої думки захопила лихоманка. Тепер, судячи з усього, Джорджик тут за головного. Тепер він усім каже, що робити, а що не робити. А Тьом у нього щось на зразок постійно гигикаючого безмозкого бульдога. А ще цей пришелепкуватий безхарактерний Піт... І тут я зрозумів: думає безмозкий, а розумний діє за просвітлінням, як Бог на душу покладе. І знову мені допомогла прекрасна музика. Із одного прочиненого вікна лунала музика, і я одразу зрозумів, що мені слід робити.

Алекс затіває бійку і б’є своїх (Джорджика, Тьома і Піта). Трах-бах палицею по голові. Удар ногою по животу. Усе це робить Алекс-коротун. Його drugi опиняються на землі... Алекс подає Тьому руку, щоб той піднявся. Тьом не проти. Алекс чік-чік перерізає дурні вени ножем, внаслідок чого з рани хлище кров. Тьомове обличчя багровіє, набираючи скажених обертів.

Запис.        Основні кабелі я йому не зачепив. Кров швидко припинилася завдяки чистій носовій хустці Джорджика. Досить швидко я заспокоїв своїх поранених бійців – вони знову під моїм контролем. Єдиний, хто мені не подобається,– це Тьом. Він нагадує неконтрольованого злого пса і, замість того, щоб дико гарчати на мене, він тихо сидить у барі „Дюк-оф-Нью-Йорк” і мудро зосереджує злість у собі. Злість на мене – свого папашу.

Голос Алекса. Ну що, други мої, вам усе зрозуміло? Ти як, Піт?

Голос Піта. А я хіба що казав? Я і не казав нічого. Слухай, як би Тьом до смерті нє істьок кров’ю.

Голос Алекса. Не здохне! Здохнути можна хіба що один раз. А Тьом здох іще до народження.

Запис.        Хай усі тепер знають, хто праведний вождь і хазяїн. „Барани бісові”,- подумав я, проте справжній вождь завжди знає, коли дарувати щедрість по відношенню до своїх підлеглих, тому я запропонував їм забути сварки і сховати подалі свою лють. Після невеликої паузи вони одностайно погодились, ще раз переконавши мене в тому, що вони – барани.

 

Епізод 5. Там, де я жив

 

У залі – темрява.

Запис.        Там, де я жив, жили ще мої мама і па... у квартирі муніципальної застройки номер 18-А.

Музика. Починає грати.

                   Це такий собі смітник із розмальованими стінами у вигляді членів та іншого kalu. Огидне місце, скажу я вам, drugi мої.

Чується бах-бах по дверях і дзенькіт розбитої пляшки. Алекс насвистує собі під носа якусь дурнувату пісеньку.

                   Усе зачовгане, закидане різним сміттям типу гандонів, голок і смердючих трусиків. Мабуть, для якоїсь тьолки сьогодні видалася жарка нічка. Як завжди, прийшовши додому, я відлив (чути, як застібається ширинка), відригнув те, що мені не треба (чути відрижку), зняв свій макіяж у вигляді ножа і залізної дубини, подивився у дзеркало і м’яко відкинувся на тепле ліжко. О-хо-хо, молоко-молочишко, без ножів, синтемеску і дренкрому! Наскільки незвичним мені здається це звичайне безтурботне молоко. Як приємно, що мати залишила його на столі. Я видудлив усе до останньої краплі і все зіжрав – виходить, я набагато голодніший, аніж здається. Із хлібниці дістав фруктовий пиріг і остаточно запхнув його у свій ненаситний rot. Потім я почистив зуби і, цмокаючи язиком, повитягував залишки жрачки зі своїх zubbjev і попхався до своєї кімнати, скидаючи мотлох на ходу. Тут була моя стереоустановка: гордість і відрада усього мого життя, тут у шафі зберігалися мої диски, на стінах красувалися плакати і прапори, що нагадували про життя у колонії для malolitок, куди я втрапив у одинадцять років – о да, blinn, кожна з них реанімує якусь пам’ятну цифирь типу „Юг-4”; „Блакитна дивізія головної виправшколи”; „Відміннику навчання”. Цей вечір особливо нічим не відрізнявся від інших, тому я відкрив ящик, куди й запхнув трохи бабок і жовтого годинника, мабуть, золотого. Я не стежу за часом і, чесно кажучи, годинник мені не треба, але у моєму ящику і досі лежить час різних там древніх ptits і stari kashok. На змію сьогодні дивитися не хотілося, тому я поклав її назад у ящик: туди, де бабки і час. Це був чудовий вечір, і мені хотілося, щоб він закінчився просто ідеально. Наприклад, під музику Людвіга Вана. Але я витяг Моцарта і поставив його божественну симфонію, музичну оргію, влаштувавши такий собі оркестр.

Музика. Починає грати Моцарт.

З початком музики вмикається червоний прожектор, у світло якого потрапляє бездоганна дівчина із приспущеними трусиками небесного кольору. Груди її голі, тому вона навхрест прикриває їх своїми тендітними і білими, мов сніг, руками. Музика продовжується.

                   Мене охоплює оркестр бажань і насолоди, який нагадує мені Диявола у формі жовто-брунатного змія.

Дівчина в світлі прожектора танцює.

                   О благо! Благо і щастя! Ось де справжній прихід! Тому що божественна музика. Тому що розкішно. Тому що ідеально... І блаженство все наростало. Па і ма вже звикли до того, що в мене постійний, як вони казали, „шум”. Вони більше не грюкають кулаками у стінку. Сусіди теж звикли. Вони більше не гоцають по батареях. Мабуть, вони знають, хто я такий. Усі вони зараз вип’ють снодійне і позаплющують свої милі оченята, тим часом, як я – їх Бог і король – насолоджуватимусь кожною секундою життя... Це було як співи небесних птахів, як грім небесних летаврів, як плач червоного кентавра. Чи як срібне вино, що струїться навколо зорельоту супроти всіх законів гравітації... Потім увірвалися флейта з гобоєм: вгвинтилися, наче платинові хробаки, у найсолодшу плоть із платини і дерева. А доки я слухав, переді мною поставали картини: одна краща за іншу.

Музика. Гучнішає.

До дівчини, що танцює, вибігають демони із зашморгами на шиї. Демони перевішують свої зашморги на ніжну шию напівоголеної танцівниці. Вони влаштовують адський танок, тим часом як усі прожектори червоного і схожих кольорів нишпорять сценою.

   Кров... Людське страждання... Що може бути більш прекрасним?..

Музика зупиняється, прожектори вимикаються.

Світло вмикається, тому в залі наступає певне полегшення.

На сцені Алекс і його Мати. Вони сидять вдома за кухонним столиком.

Алекс.       (лагідно, по-дитячому) Ням-ням, мамочко! Хочу niam-niam!

Мама.        (із любов’ю) Синочок! Дитятко моє! Кровиночко!

Алекс.       Так, мамочко! Я саме такий. Хочу ще niam-niam!

Мама.        Добавки? Звичайно! Сьогодні в тебе гарний апетит.

Алекс.       (жуючи) Та не кажи, мам, не кажи!

Мама.        А що, синку, тобі приготувати на завтра? Деруни чи оладки?

Алекс.       (по-дитячому) Деруни!.. Деруни!..

Мама.        Ну, добре. Оладки так оладки!.. (витримує паузу) До речі, де ти був сьогодні вночі?

Алекс.       Та як завжди, мам! Як завжди...

Мама.        (перебиває) На роботі? Ну, вже в тебе і робота!..

Алекс.       Такі-да!

Мама.        Ну, може, нарешті, скажеш, де ти працюєш?

Алекс.       (мацає себе по кишенях, дістає товстеньку пачку грошей і кладе на стіл) Тримай, ма! Це я тут трохи заробив. Для вас із татом. Звісно ж! Може, якось сходите куди-небудь увечері. А то ви щось усе вдома та вдома.

Мама.        Ой, синку! Вже не ті часи, щоб кудись ходити. Один розбій, а не життя. Там, за дверима, таке діється: стрілянина, бійки, зґвалтування... (бере тремтячими руками гроші) Ну, все ж спасибі, синку. Може, кудись і сходимо. У тата ввечері спитаю. Бо він із заводу дуже пізно приходить. Працює. І тебе, сина свого, майже ніколи не бачить. Іноді до нього приходить Дальтоїд. Може, знаєш такого?

Алекс.       (усміхається) Мілісіант?

Мама.        Знаєш? Звідки? Хоча ні, не розповідай... Уявляєш, після зустрічей із ним наш тато плаче.

Алекс.       Тато плаче, бо він – слабка людина. А я – ні. І не збираюсь іти на поводу у якогось там Дальтоїда. Я ж не собака, ма.

Мама.        Знаєш, Алексе, таку істину: якщо тебе вдарять по лівій щоці – підстав праву.

Алекс.       Виходить, коли я зламаю Ангелу ліве крило, він підставить мені праве?

Мама.        (вдумливо, тримаючи тими ж тремтячими руками гроші) Може, й справді кудись підемо. Годі нам ховатися за стінами будинку. За стінами життя.

Алекс.       (їсть, тобто жує) Дуже смачно, ма! Дуже смачно!

Мама.        Хоч їси добре... (бідкається) А то в нас таке життя...

Алекс.       Та перестань ти, ма. Послухай краще про Піта.

Мама.        Не хочу чути про твоїх дружбанів-бандитів... Ну, що там з Пітом?

Алекс.       Та на днях він був за містом.

Мама.        І що він там робив? Хоча ні, не розповідай. Скажи краще, як там за містом людям живеться. Може, краще від нас?

Алекс.       Та живуть, каже, як в автобусі.

Мама.        Це як?

Алекс.       Дуже просто, ма. Одні сидять, а інші – трусяться!

Світло. Вимикається.

Музика. Можлива.

 

Misli 5. Чи варта гра свічок?

 

На сцені Алекс намагається спати – він скрутився у „вузлик” під драною (від ножів) ковдрою. Алекс лежить у чорному балахоні з капюшоном. Заходить Дальтоїд. Одягнений тепло: у пальто з натурального хутра і кирзових самі знаєте чому.

Дальтоїд.   (голосно) Ану, підйом!

Алекс.       От би огірка чи то пак соляночки! Ух!

Віра.           Що ти, сволото чортова, вже накоїв?

 Алекс підхоплюється і хапається за м’ячик собачки (якої вже немає, бо здохла). Ним він начебто захищається.

Алекс.       (трохи перелякано) Що треба?

Дальтоїд.   Я у справі.

Алекс.       Може, pochifiriajem? В смислі, чашечку чаю, сер?

Дальтоїд.   (ігноруючи запитання) Що ти, Алексе, робив учора? Вночі!

Алекс.       А що? Що-небудь сталося, чи як?

Дальтоїд.   (замислившись) Сталося? А чому ти думаєш, ніби щось сталося? Сотворив що-небудь, ілі как?

Алекс.       Та це я просто так, із ввічливості... (невелика пауза) Сер.

Дальтоїд.   Гм... А я із ввічливості повторюю своє запитання. Що ти, Алексе, робив учора вночі? Якщо тобі на себе, паршивця, плювати, міг би хоча б про мене трохи подумати. Скільки сил я на тебе вбив! Я тобі по секрету скажу, що мені за кожну поразку чорну відмітку ставлять. За кожного, хто кінчить у тюрязі.

Алекс.       Я нічого такого не робив, сер. У мілісентів на мене нічого немає, koresh, тобто в смислі сер.

Дальтоїд.   (стомлено) Це ти мені перестань щодо мілісентів. Те, що тебе давно не затримували, ще не значить, як ти сам прекрасно знаєш, що ти там усяких підлостей не вчиняв. От учора драчка була, хіба не так? З ножами, ланцюгами та бітами.

Алекс.       Я нічого такого не робив, сер.

Дальтоїд.   І „швидку” викликали, про тебе згадували. Я робив, що міг, щоб на тебе менше думали, за що себе і проклинаю.

Алекс.       Я ціную ваше піклування, сер. Чесно. Дуже ціную.

Дальтоїд.   (оскалюючись) Егеж, ти цінуєш, звичайно!.. У тебе ж здорова сім’я, гарні батьки... В тебе що, біс вселився, чи як?

Алекс.       Нікого в мені немає, сер... До мілісентів я давно не потрапляв.

Дальтоїд.   Саме це мене і турбує. Чи не думав ти тримати свій юний миловидний хоботок подалі від усілякої муті? Я досить ясно висловився?

Алекс.       Як ясне, незамутнене озеро, сер. Як лазурне небо серед ясного дня у розпал літа. Ви можете на мене покластися, сер. (зубасто усміхається)

Дальтоїд.   (стомлено) То де ти був учора вночі?

Дальтоїд підходить до maltchika в чорному капюшоні, що почав сидіти спиною до залу і кладе руку на плече. Плече, на якому лежить рука, оглядається разом із головою, проте обличчя Алекса і досі не видно.

Музика. Починає грати.

Голос під капюшоном. А взагалі... Чого це ви, Дальтоїде, прийшли до мене? Хіба це допит? Хіба не ви сьогодні черговий?

Дальтоїд.   Сьогодні я не мілісіант. Сьогодні я – Бог. (Дальтоїд перевтілюється в Бога, бо скидає хутряне пальто, під яким знаходиться біле вбрання)

Голос під капюшоном. Мені Тьом у „Korovi” про тебе казав... казав... Я добре запам’ятав, що він казав, бо Тьом рідко каже щось розумне: „Хіба для того я popav на білий світ...

Дальтоїд.   (продовжує) щоб спілкуватися із Богом”.

Голос під капюшоном. Але я не знав, що ти – Бог.

Дальтоїд.   Не знав чи не хотів вірити?

Голос під капюшоном. І те, й інше.

Дальтоїд.   Що ти робиш, хлопчику?

Голос під капюшоном. (дивиться вниз) А я думав, що Бог носить щось краще за кирзові гівнодави...

Дальтоїд.   Зараз, хлопчику. (виходить за сцену, звідки повертається у красивих сандаліях) Бачиш, я такий, яким мене уявляють.

Голос під капюшоном. Виходить, я уявляв тебе у цих кирзових... і...

Дальтоїд.   (зупиняє пальцем) Так.

Голос під капюшоном. І що мені робити?

Дальтоїд.   Це тобі вирішувати, хлопчику мій. Людина – моє улюблене творіння. Саме тому я дав людині право на свободу вибору – свій найдорожчий дар.

Голос під капюшоном. Тобто, я можу робити все, що завгодно?

Дальтоїд.   Так, хлопчику мій.

Голос під капюшоном. Все-все-все?

Дальтоїд.   Саме так.

Голос під капюшоном. Тобто, gasitt кого-небудь нашою kodloj за повною програмою?

Дальтоїд.   І це теж.

Голос під капюшоном. Тобто, dratsing, тобто, лупіть кого-небудь nojami, від чого іде tortch і baldesh, тим часом як mozkom гасають дикі іскри та феєрверки?

Дальтоїд.   І це теж.

Голос під капюшоном. І за це мені нічого не буде?

Дальтоїд.   А про це я нічого не казав...

Музика.

 

Епізод 6. Молочний бар набертає обертів

 

Бар „Korova”. Maltchiki п’ють віскі з содовою. Поряд із ними стоїть порожній столик.

Алекс.       (розмірковує вголос) І все ж таки, найрозумнішу річ написав якийсь старий pіp у воротнікє наподобіє собачого ошийника, причому писав він, начебто зваживши все, та ще й як людина Божа: „Диявол приходить ізвнє, ізвнє він внєдряється у наших безвинних юнаків, а відповідальність за це несе світ дорослих – війни, бомби” та всякий інший kal...

Тьом.         (kahu-kahu-kahu) Вибач, що перебиваю. Виходить, ми безвинні, бо це Диявол змушує нас усе це робити.

Алекс.       (із лукавою посмішкою) Виходить, що так, мій юний drug. Виходить, що так.

Піт.            Значить усе, що ми накоїмо в цьому ганебному світі, лягає на плечі Диявола?

Алекс.       Ну, звісно! А ви думали!

Тьом.         От, значить, що воно таке. Це все сили Тьми. А я то думав, чому мені вночі легше жити.

Алекс.       До твого нічного життя Тьма аж ніякого відношення не має. Не віриш – подивися у дзеркало. (оскалюється)

Джорджик. (досить голосно) Хлопці, ну, може, досить? Скільки можна?

Алекс.       (неприродно) Добре-добре. Вибачай. (кладе руку Тьому на плече, той її скидає)

Піт.            Пізно вже...

Алекс.       (дозволяє собі перебити Піта) Справді! Вдень все не так, як уночі. Ніч належить мені та моїм корєшам, тобто вам (поглядає то на одного, то на іншого, то на іншого), а там всякіє буржуї в цей час ховаються по домівках, балдєют під тупий телик, проте вилазять вдень. Бо ж день – це час stari kashok. Та й мілісентів на вулицях куди більше. Stari kashki бояться ночі через нехватку мілісентури. Ну, що ж? Ніч – це наш час.

Тьом.         Пир-дир-дир-дир!

Піт.            Ненавиджу, коли ти робиш так, Тьоме!.. Алексе, пам’ятаєш тих чувих, яких ми бачили вчора біля барної стойки?

Алекс.       Ну, да.

Тьом.         Такі жопи важко забути. Ух-га-га-га!

Джорджик. І як вони тобі?

Алекс.       (з розумним виглядом) Самі собі вони здаються досить-таки дорослими kisami, і це досить-таки, скажу я вам, помітно: крутьож popamі, підроблені цицьки і червоні губьохи.

Тьом.         Диви! Осьо одна з них, тих двох, яких ми ще вчора хотіли піднатаскати! За сусіднім столиком сидять. Осьо-сьо щось цідить!

Алекс.       (наказав пальцем Тьому змовкнути) Тихіше ти! А й справді вона! Піду підчеплю. (до хлопців) Тіко не мішайте. Все одно вони дістануться усім нам трьом, як завжди. Тьома не рахується.

Піт.            (замріяно) Ото воно як подумаю, що воно буде: вгору і вниз, вгору і вниз.

Тьом.         (викривлює morder, намагаючись посміхнутися) І правда! Старий-добрий sunn-vunn! (світло гасне)

Запис.        Ми їх трахали так, як уже давно не трахали. Все було зроблено по кругу, периметру і діаметру. Вищий пілотаж. Усе було зроблено в арифметичній прогресії, а їхні крики типу „досить” вважалися нами за верх екстазу, бо вони кінчали під себе, а ми – в них. І тоді в моїй макітрі настала казка. Стихійне блаженство. Небесна музика. Божественна симфонія.

Грає. Класика, на фоні якої чути стогін дівчат, яких ґвалтують.

 

Епізод 7. Магазин sosушок

 

Алекс потрапив до музичного магазину. На півдорозі йому зустрілася сексуальна істота жіночої статі та еротичного вигляду, яка смокче цукерку чи іншу sosушку (для інтиму ще зарано). Алекс проходить повз неї, не звертаючи жодної уваги на sosушку, до іншого кінця сцени, звідки повертається назад. Там, куди він повертається, з’являється музичний стенд, біля нього двоє kіsоk (бажано: білявка і чорнявка) гортають каталог. Мабуть, це „Магазин sosalok”, бо ці істоти смокчуть „щось” у тому ж дусі (для інтиму ще рано – далі буде). Алекс із неймовірною зацікавленістю роздивляється цицьки і сідниці юних kіsоk. Вони або не помічають його через читання музичного каталогу, або не хочуть помічати, або роблять вигляд, що не помічають. Звикли, чи що? У цій сцені Алекс схожий на Остіна Пауверса із одноіменного фільму, коли знаєте такого.

Музика. Грає.

Алекс.       (продавцю) Вибачай, братан, але я це замовляв минулого тижня. Подивися, прийшло чи ні.

Продавець. Хвилиночку.

Одна з kisоk зиркнула на нього, перевівши погляд на його член і усміхнулася, плавно відвівши погляд. Алекс підходить до неї і тихенько щось шепоче у ніжне жіноче вушко. Вона сміється і передає сказане своїй подружці, через що обидві хихочуть, вихляючи пружніми сідницями.

Алекс.       Пардон, леді. (ворушить пальцями Диявола дурний каталог, роздивляючися тим часом kiosk і kisок блія нього; повертається до однієї з них обличчям) Як ти його їси, любасю? (вона не відповідає – лише смокче; він повертається до іншої, збуджено) Мені навіть дивитись моторошно, як ти його смокшеш у таку холоднечу. (дивиться на сідниці іншої kisku) Що це з твоєю сестричкою? Ну, що сумуєте? Бачу, музички прикупили?.. (дівчата аж підскочили від щастя) Що, сестрички, будете пиляти диск на скрипучій телезі чи паганому дермофоні? Мабуть, у вас які-небудь фуфлижні портативні крутилки.

Kiski.         (сумно закопилили свої нижні губки)

Алекс.       Дядя сьогодні добрий. (еротично злизує морозиво однієї з „тьолок”; вони сміються, бо він прихопив їх під юні сідниці у присмаку насолоди) Дядя дасть вам tolkom послухати ангельські труби і диявольські тромбони. Возрадуйтеся, діти мої, ібо вас запрошують.

Перша kiskа. (єхидно) Да-а. А ми їсти хочемо! Спершу хочемо де-небудь пошамати!

Друга kiskа. (насмішкувато) Хі! Їй би лише жерти! Дивися, не лопни!

Алекс.       Дядя добрий. Дядя нагодує. Пішли від’їдати ваші маленькі щічки! Де ми будемо niam-niam?

Kiski.         Тут поряд... (трохи мнеться) Є тут один ресторанчик.

Алекс.       Гівно питання. Слухатись дядю! Ану пішли! Зараз я вас так нагодую!

Дівчата беруть з обох боків Алекса попід руки і йдуть до виходу.

Світло. Вимикається.

Музика. Класика знову починає свою невпинну гру в життя. На фоні класикі мають бути стогони. Такі, як при насиллі. Коли не знаєте, які це такі стогони – згвалтуйте кого-небудь собі на здоров’я і... на щастя.

Запис.        Поїсти їм не дав, зате трахнув так, як треба. Трахнув так, що в них перехопило подих і позакладало мізки. А все тому, що в мене був зовсім інший погляд на речі і зовсім інший голод. Вони обидві ковзали піді мною своїми пришелепкуватими ніжками, розводячи їх убік. „Вгору й убік, вгору й убік”,- казали вони. Я маю на увазі їх тендітні ніжки. Вони такі хрусткі і м’які, що мені хотілося їх розірвати, порізавши на мертві шматочки. А тоді, коли пиріг Смерті буде готовий, його приготувати. Ні, не для того, щоб їсти. А для того, щоб пити.

 

Misli 6. Німий із рукою – здоровий без рук

 

Світло. Вмикається один прожектор із будь-яким кольором.

На сцені стоїть бомж (його грає той актор, що є Тьомом) у дранім капелюсі і не менш дранім одязі, якого в секонд-хенді не купиш... Хоча ні, купиш... Його рука простягнута, бо милостині просить.

Фон.   Чути церковний дзвін.

Із-за сцени (з обох боків) невидимі актори під приглушене звучання дзвонів і музику, що тепер звучить, пирскають воду, частина якої потрапляє на перші ряди залу. А все тому, що вода – це інформація.

Музика. Змінюється на більш брутальну і фатальну.

Тим часом на сцену виходить Алекс. Зал бачить, як він виходить із правого боку сцени в напрямку лівої. Він кладе в капелюха, який бомж гостинно (і приречено, бо в нього карма) знімає, гроші (рівно скільки, скільки вам не шкода). Бомж плутано хреститься, від чого радіє Бог, який сидить на небі (на сцені Бога ніхто не бачить, окрім бомжа, який грає у „Бога, що хреститься”). Його рука збивається у напрямку вірного перехрещування.

Запис.        (слова російського письменника О. Маркеєва; слово „політика”, що вживане автором, треба розуміти не як матеріальну політику, а як політику світу) Трагедія – занадто низький жанр для політики. Сильні світу цього вважають себе персонажами епосу, на худий кінець – міфу, хоча більшість, врешті-решт, закінчує фарсом. Їм не до обридлої дійсності, в якій калатається більшість. Вони лише смикають за ниточки, змушуючи покірних маріонеток грати для них трагедії, фарси і комедії. Погано, що ляльки закохуються, страждають і вмирають всерйоз. (Алекс іде до лівого краю сцени) Між іншим? Так іще цікавіше. Врешті-решт мистецтво потребує жертв. І Муза його – сама Смерть. (Алекс, озираючись, виходить, а бомж залишається стояти у промені прожектора – він став нерухомою лялькою, тобто, статуєю). За законом жанру політику мають здійснювати грандіозні діяння. Кожен крок має бути очікуваний, але важко пояснюваний, а дія конкретна і безкарна. І не варто судити його мірилом моралі та загальнолюдських цінностей. Політика не може бути моральною, але обов’язково ефективною... Зазирніть в очі майстра гри на міжнародній шаховій дошці, де пішаки-народи лягають за приречених королів. Зазирніть і жахніться. Тому що ви зазирнули у Прірву! (Бомж, він же Тьом, натягає капелюха на голову – чути бряжчання монет і того, що ви поклали йому до капелюха,- сиплеться на приречену землю королів)

Запис.        (використані слова – змінені автором – С. Погорєлова з книги „Євангеліє від смерті”) Що робить лікар? Він втручається у рішення Творця щодо покарання, він порушує Його волю, намагається змінити прийняте ним рішення. Знання лікаря – ніщо в порівнянні з його Душею, що має рятувати Душу хворого. А що маємо? Лікар, при всій його логіці речей, приміряє хворобу на себе. (бомж падає без тями) Бог дає все. І все забирає. Ібо логіка його проста: „Я намагаюся вилікувати Душу хворого, а ти хочеш вилікувати його тіло (на сцену повертається Алекс із лівого боку сцени, і, запримітивши й начепивши на голову капелюха бомжа, іде за правий край), заважаючи мені, тому почни лікувати своє”...

Світло. Вимикається. Коли є мертва музика, що ілюзує ніщо або його відсутність, то можна її ввімкнути. Насправді ж глядач має відчувати порожнечу і темряву, бо світла вже немає.

 

Епізод  8. Атака на стару птицю

 

Запис.        Джорджик запропонував замочити одну стару кошолку, яка живе на якійсь прибацаній вулиці за містом зі своїми прибацаними кішками. А ще він казав, ніби треба зробити krasting не в якої-небудь старої ptitsy з дешевого магазіно, а саме в тієї старушенції, яку йому порадив Біл-Англієць.

Голос за кадром І. Мені набридло, що ми трясемо дешеві крамнички, а в результаті копійками звякаєм. А це dіlо пахне бабками.

Голос за кадром ІІ. Це точно. Dіlо пахне дуже великими бабками. Ось що говорить Біл Англієць.

Голос за кадром ІІІ. Мені цікаво, що ти будеш робити з цими „дуже великими бабками”? Тобі що, чогось не вистачає? Треба тачка – зриваєш її просто з дерева, треба тьолка – трахаєш її просто в туалеті, треба кайф – ловиш його у „Korovi” чи деінде.

Голос за кадром І. Брате, іноді ти мислиш, як маленька дитина.

Голос за кадром ІІ. Ух-ха-ха-ха! Це точно. Маленька дитина. (регоче)

Голос за кадром І. Сьогодні ми йдемо на доросле dіlо.

Голос за кадром ІІ. Це точно. Доросле dіlо.

Голос за кадром ІІІ. От і добре! Чудово! Хто довго чекає свого часу – той дочекається. Я багато чому навчив вас, о drugi мої і браття. А тепер скажи мені, Джорджику, що лежить на глибині твоєї душі. Може, врешті-решт, ти посвятиш мене у свої плани, Джорджику?

Голос за кадром ІІ. Плани? Молоко плюс – для підігріву!

Голос за кадром ІІІ. Молоко-плюс, плюс-молоко?..

Голос за кадром І. Треба всім підігрітися – особливо тобі. Саме тому молоко-плюс.

Запис.        „Poni.- сказав я.- Я вас poni”. Я справді зрозумів, про який дім ішла мова,– в Олдтауні, на відшибі міста, відразу за парком Pobedy. Що ж, справжній вождь і політик завжди вміє обрати момент, коли піти на поступку, зробити широкий жест, щоб задобрити публіку, тих, хто є твоїми підданими. Дуже добре... Ну, веди нас, Джорджику,- сказав я і видав йому щось на зразок низького поклону, либ’ячись, мов bezumni,- ідея гарна, тому ми її і приймаємо. Давай відразу туди і відправимось”... Ми швидко доїхали до вказаного місця. Туди, за край міста. На відшиб. Туди, де живе одна стара птиця зі своїми смердючими кішками. А ще в неї дім ходором ходить від дорогого і цінного добра. Ну, повно золота, срібла та іншого доісторичного kalu... Я завжди думав, що там і справді могли зберегтися якісь речиці, за які можна було б отримати добрячий навар у імпортних туристів. Тому це dіlо треба оформити за найвищим ґатунком... Так думав я... Карочє, дісталися ми по-тихому. З обох боків палахкотіли ліхтарі, що стояли, мов bezumna нічна варта. Вікна були забахані ґратами, наче то не дім, а тюрма якась. Зсередини доносилося бурмотіння типу „вя-вя-вя-вя”! Це, мабуть, тупа затрахана котовасія разєває свої дурні вопящі пащі.

Голос за кадром І. Що робимо?

Голос за кадром ІІІ. Зараз я зроблю із себе paj-maltchika.

Голос за кадром І. А коли не пройде?

Голос за кадром ІІІ. А що ми втрачаємо? (Алекс пішов до дверей дому, що нагадує котячу тюрму)

Запис.        „Почали”,- сказав я Джорджику і пішов прямо до дверей. Там була кнопка дзвінка, яку я і натис. (чути дзвінок) Із коридору донеслося дурнувате „дррррррр-дрррррррр”. Після цього в домі все завмерло, наче перетворилося у слух, наче і ptitsa, і всі її кішки при звуках цього „дрр-дрр” одночасно нагострили вушка і причаїлись. Тоді я подзвонив більш настирно. (іще один дзвінок – світла й досі немає). І тут почулося човгання лап – шльоп-шльоп, шльоп-шльоп – stara ptitsa ішла коридором – шмяк-шмяк – причому мені спало на думку, що вона йде, а під мишками зажилила по коту. Потім почувся її дуже такий басовитий голос.

Світло. Вирішуйте самі, що з ним робити.

Бабця.        Геть! Ідіть геть! Я буду стріляти!

Алекс.       Мадам, прошу вас, будь ласка, допоможіть! Тут сталася жахлива аварія! Мій друг потребує допомоги!

Бабця.        Ідіть геть! Знаю ваші підлі штучки: я вам відчиню, а ви змусите мене купити те, що мені не треба. Ідіть геть – кажу я вам. Ідіть геть, бо інакше я напущу на вас своїх кішок!

Алекс.       Добре, мадам. Коли ви не хочете допомогти, я поведу свого хворого друга в якесь інше місце. Нічого, мій юний drug, ми обов’язково знайдемо доброго самаритянина де-інде. Цю леді ні в якому разі не можна звинувачувати за її підозрілість, тим паче вночі вештається безліч негідників і покидьків. Ні, звинувачувати її не можна.

Запис.        „Ідіть геть!”- знову заволала вона, тоді як я подумав, що вона здуріла від свого наївного життя в odi nochestve. Тоді я глянув нагору і запримітив прозоре вікно – не те що вікна першого поверху, щільно заткані тюрмою. Я раптом зрозумів, що треба шаснути саме туди, інакше наша розмова триватиме вічно. „Карнизик над дверима засікли?- кажу я їм.- Якраз буде опора для ноги”. Я забрався Тьому на плечі, відчинив те саме прозоре віконце і заліз, мов сонце, blinn. Звісно, воно, так само, як і весь дім, було замкнене, та я легко витяг бритву, стуконув кістяною рукояткою, скло і тріснуло. Знизу все ще долинало стурбоване сопіння моїх друзів. Тепер у голові заворушився план історичних подій – все ж таки це наше перше голосне dіlо. Треба якомога швидше заткнути пельку цій старій птиці і запустити своїх корефанів у хату, щоб надоумити цих пришелепкуватих кішок. Я просунув руку в дірку, яку завчасно зробив, відчинив вікно, і рама, як по маслу, поїхала вгору. Я обережно, наче сідаючи в гарячу ванну, поліз усередину. А ці троє, як барани, стоять, витріщаються знизу, аж роти, blinn, пороззявляли. Я опинився у темряві, що ховалася поміж озброєних до своїх паганих zubbjev шаф, розтопирених в усі боки ліжок, табуреток і книг у коробках без написів. Хоча, може, вони і були, але я нічого такого не бачив. Знизу доносився дурний бас цієї птиці, що якраз пащекувала зі своїм вявявякаючим виводком, який голосно домагався добавки молока. Тут я запримітив круті сходи, які мене урозумили показати цим безмозким дурнооким balbisam, що я один вартий їх усіх, разом узятих. Так я і вирішив влаштувати старій шкапі повний razdrizg odi noki. Передушу, коли буде треба, усю її котовасію, і, набравши повні rukeri усього, що здасться корисним, гайда в ритмі джазу назад, нетерпляче поливаючи золотим і срібним дощем усю свою квампанію. Хай вони побачать, хто є справжній вождь, цар і король...

Світло. Вмикається.

Бабця.        (дивиться ніс в ніс, по-чоловічому) Як ти сюди заліз, сучий потрох? Ану, не підходь, подлий звірьониш, інакше мені доведеться тебе вбити.

Алекс.       (регоче) Можеш мені своїми старими клешнями не тицяти – я тебе не боюсь.

На сцені розмістився бюст якогось класика (чи не Людвіга Вана), або великий фалоімітатор із картону, дерева чи пластику.

Алекс.            (звертає на це саме, що ви поклали, увагу) Ха! І це все мені?

Бабця.        Ах ти, скотина така, будеш іще мені ляси точити?

Вони почали одне одного артистично дубасити. У неї в руках миска з молоком, що, мов кінча, враз опинилася на Алексових шмотках. Maltchik озброївся фалоімітатором чи бюстом Людвіга Вана (все залежить від вас). Вони артистично гарцюють сценою. Звісно, під супровід класичної музики, час від часу кидаючи брудні слівця у повітря.

Алекс.       Оп-па, яке ж ти стерво!

Бабця.        Я тобі зараз так хрясь-хрясь понавішую, мало не буде!

Алекс.       Люлей? Ні, це я тобі навішаю люлей!

Бабця.        (хрясь-хрясь його по мордасам) Клоп ти паганий, бісів шалапуте, не смій вриватися у дім до нормальних людей! (хрямсь-прямсь-фрямсь)

Алекс.       Ой, blinn! Ой, blinn! Ну, може, досить мене по мордасам лупити, падлюка!

Бабця.        У тебе немає обличчя, скотина!

Алекс.       Ану, перестань дубасити мій morder, кінчене стерво! Зараз я тобі як дам!

Алекс бахнув по голові старої фалоімітатором чи бюстом Людвіга Вана (як вам більше подобається), від чого стара птиця повалилася на підлогу, а коти дошкульно занявчали.

Світло. Різко вмикаються і вимикаються (по черзі) прожектори білого, зеленого, синього, жовтого і червоного кольорів.

Запис.        Коти як недорізані суки занявчали „вя-вя-вя”, наче жопою відчувши, що завтра їм ніхто не наллє цього дурного молочка. Молочка без ножів... Кішки в паніці заметушилися туди-сюди, туди-сюди, і, не розібравшися у чім dіlо, почали свої викиди одне на одного зліва направо – "яууууууууу!”, „вяууууууууу!”, „мняуууууууу!”. Я встав на ноги, як ця злісна стара погань йорзалася в дикому бичуванні на підлозі, намагаючись піднятися, але я зробив їй тихий tovchок бюстом Людвіга Вана (чи „вібруючим слонячим фалоімітатором”), від чого вона зайшлася криком „ойййоййййоооййй!” і „пресвята якась хрінь!”. І я відчув бурний екстаз... Але потім вона сказала щось лихе проти мами – я це відчув своїм добрим серцем. Тоді я буцнув її ще і ще, і ще, і ще, бо дуже не хотів, щоб мою маму ображали. Сама винна – порушила мою рівновагу і гармонію. Тому хай її лілове, веснянкувате і збентежене сивими прожилками litso лиловіє-шмиловіє. Який художник намалював джаз на її незграбних пожитках? Стара колода дозволила видавити з себе щось типу „фшазсс”, від чого розум моєї алегорії ще більше помутнів. „Бийте його, жука навозного, лупіть, царапайте”,- заголосила стара кляча, маючи на увазі, що це мають робити її лихі кішки. Тоді я став як bezumni їх колошматіть, мєсіть і маріновать у кров’яний паштет, а бабця як заверещить: „Жіук навозьний, не чьяпай моїєіх котьяток!”. „Ах ти, стара svolotch”,- заволав я (сяйво різних прожекторів дуже різко змінюється, від чого залишається один лише червоний – із присмаком крові), від чого вона нарешті міцно заспокоїлась... і заснула.

Доноситься звук мілісентської сирени.

 

Misli 7. Чорна людина у чорному квадраті

 

На чорному квадраті сидить чорна людина у чорному балахоні. Квадрат стоїть на великому білому аркуші. Людина сидить спиною до чорного залу.

Запис.        Чорний квадрат. У нього є все і немає нічого. З нього все виходить і до нього все повертається, він усе породжує і вбиває. Вбиває для того, щоб народити, повернути знову. Назад, звідки усе почалось. Зараз я схожий на тінь того, ким би я міг бути. Бути насправді. А квадрат, квадрат схожий на мене. А я, Алекс, схожий на Бога. Я вбиваю задля того, щоб зробити кращими, повернути назад. Я вбиваю для того, щоб людство стало добрішим. Я вбиваю для еволюції. Еволюції, розумієте?!? Моє обличчя? У мене його немає. Бо є лише маски. Сьогодні я вдягнув маску смерті. А що буде завтра? І чи буде воно взагалі? Якщо цього „завтра” не буде, я не матиму жодної маски. Так само, як і Бог. У цьому квадраті є все і немає нічого. Нехай цей квадрат буде світом. Нашим світом: чорним, ганебним, прозорим. Прозорим для слизу, горя й дощу. І хай цей білий аркуш, який лежить під квадратом, буде світлом: Божим світлом. Це буде справедливо. Тому що жорстоко. Тому що жорстоко люди топчуть у собі те, задля чого вони були створені та існують. Сьогодні я буду квадратом. Чорним квадратом безодні. Химерою утопії, в якій живу...

 

 

Епізод 9. У клітці

 

Запис.        Коли приїхали мілісенти, вони боляче мене вдарили по голові. Ні, не мілісенти. Мої друзі, тобто, кореша, тобто, вони... Джорджик, Піт і Тьом... Точніше, це був хтось із них, та я не можу точно пригадати – боляче... Чортові svolotchi, кінчені виродки – ось хто вони. Дегенерати – ось їхні справжні імена. Мене спіймали на гарячому і-і-і... і забрали до кутузки. Один із них. Уявляєте, один із них, дебілів, полоснув мене ланцюгом по glazzjam. Вони й так нічого не бачили. Спіймайте їх, поки ще можна. Це все вони затіяли, кажу я вам. Я ні в чому не винен, братці, повірте! Я не хотів – мене змусили! Я не винен – вас покарає Бог!

Світло. Вмикається.

На сцені мілісенти і ваш вірний оповідач, Алекс.

Мілісент 1. Вах-вах-вах, коротишка Алекс? Як ся чухаєш? (Алекс відхаркується на підлогу квадратною слиною) Нас чекає предивовижний вечєрок, хіба не так? (тепер Алексу не залишається нічого іншого, окрім як висякатися на підлогу)

Мілісент 2. Це ти перестань, а то будєм ето дєло прекращать!

Алекс.       У-у-у!.. Боюся... пагані мілісенти!..

Мілісент 1. Е-е-е! Це ти мені перестань щодо мілісентів.

Алекс.       А то що? Я нічого такого не робив.

Мілісент 1. Слухай, корєш...

Алекс.       Я тобі не корєш, харцизяко проклятий!

Мілісент 1. (б’є Алекса по обличчю) Ти мені тут коників не викидай, телепень недорізаний! (Алекс відхаркується кров’ю)

Алекс.       Ну ти й виродок, кінчена погань!.. Бий мене, кінчай, мати твою! Все одно не хочу жити в цьому дебільному світі.

Мілісент 2. Он ти як, шматок гівна!

Менти гучно бутузять Алекса. Треба сказати, що бутузять саме так, як треба, але, на жаль чи на щастя, це не триває вічно. Заходить Дальтоїд.

Дальтоїд.   Це ви кінчайте, годі його шманати.

Мілісенти. Доброї ночі, сер!

Алекс.       (закривавлений, із надією) Вони мене коло... коло...

Дальтоїд. Колошматили?

Алекс.       Дальтоїд? Це ви?

Дальтоїд.   Це я, це я, негіднику. (усміхається)

Алекс.       Я не такий смішний, як вам здається!

Дальтоїд.   Такий-такий.

Алекс.       Але чому...

Дальтоїд.   Як поживає малолітній недомірок, пузир с касторкою?

Алекс.       Це ви про кого? Тьом? З ним усе добре?

Дальтоїд.   Це я до тебе.

Алекс.       До мене?

Дальтоїд.   Як поживає хуліган і hren, коротишка Алекс?

Алекс.       Ви зі мною ніколи не були так...

Дальтоїд.   А тепер буду. Як самопочуття?

Алекс.       Щось сталося?

Дальтоїд.   Замочив стару шкатулку чи як ти її там називав, а? Що, сподобалось?

Алекс.       Яку до біса шкатулку?

Дальтоїд.   Це ти зараз підеш до біса, мати твою!

Алекс.       Чого це ви?..

Дальтоїд. (кидає слово, мов кулю) Вв-бб-ивця-а! („Вв-бб-ивця-а! Вв-бб-ивця-а!”,- доноситься ехом до залу; Дальтоїд гучно сміється)

Алекс.       Хто?.. Хто вбивця?.. Я?..

Грає.

Дальтоїд плює Алексу в обличчя, обходить довкруг нього, після чого сідає спиною до спини малолітнього вбивці. Коли є можливість, хай сцена починає кружляти заразом із тілами Дальтоїда і Алекса.

Запис.        По колу, по колу, по колу. І так до самого кінця світу. І хай там Бог, чи то пак Господь, крутить у своїх дерев’яних ручищах залізний жовтий апельсин!

 

Misli 8. Думки вголос

 

На сцені з’являється чорна людина, обгорнута в білий аркуш.

 

Запис.        Що? Що зі мною? Що вони хочуть робити зі мною? Чому вони хочуть зробити мене чистим аркушем? Я ж нечистий чорний аркуш! Нечистий від того, що брудний? Чи від того, що чорний? Я не дам, не дам їм таке із собою зробити!

Світло. Насиченого червоного кольору, з відблиском крові. Можна зробити, щоб на людей полилася кров – зі сцени, несправжня. Або справжня і не зі сцени.

Запис.        Людина має бути шахістом. Шахістом, а не пішаком, королем балу, а не маріонеткою в руках володаря механічних апельсинів, гросмейстером із великої літери, який вирішує... локальний хід подій! Він має прорахувати майбутні ходи своїх опонентів, керуючись душевною логікою: мудрий шахіст дозволить себе обіграти, розумний шахіст дозволить над собою сміятися, геніальний шахіст виграватиме руками опонентів. Справжній гросмейстер віддасть на страту короля, щоб досягти своєї мети. Програй, щоб виграти – кажу тобі. Програй, щоб виграти – кажу собі. Інакше не буває. Для того, щоб виграти, треба програти. А для того, щоб програти, треба вміти програвати. Коли вмієш програвати – виграєш. Та я цьому ніяк не навчуся, бо я і є той самий король, який всівся на цій дурній каруселі життя, на цій безглуздій жовтій планеті, яку зроблю червоною, бо заллю кров’ю, своєю кров’ю, все і вся. Я принесу себе в жертву і буду кровопивцею, коли ви хочете, я буду володарем балу і королем престолу, коли ви любите. Так, я і є той самий король. Та я не твій, не твій король! Я не пішак у твоїх руках. Я є Бог. Не твій, а свій. Я є свій Бог! А це тому, що я люблю вбивати. Вбивати по колу. Вбивати... І так аж до самого кінця світу чи що там буде далі? Що буде далі? Далі неба! Що буде далі неба і чи буде воно взагалі? Це да-а-а-лі-і, да-а-а-лі, да-а-лі... „Чи що там буде?”- питаю я. „Чи що там буде?..”- питаю... я....

 

Епізод 1о. Карма повертається

 

Музика. Починає грати.

Запис.       Добре, поїхали, розпочинаю найбільш жалюгідну, я б навіть сказав трагічну частину своєї історії, о брати мої і drugi єдині... Після купи вилитого гівна в суді..., в тому числі лихих слів проти вашого доброго друга і оповідача,... він був приречений до чотирнадцяти років у державній тюрмі – клітці для дорослих – номер 84Ф серед вонючих розпусників і жалюгідних виродків. У батька – напад: не одну годину бився rukerami об стіну, поки ті вкривалися саднами... і богохульствуя. А у матері перекривило рот від дикого вереску ооооой-оооооой-ооооооооой, коли вона підняла kritch за єдиного сина, рідну кровиночку, яка так іспаскудила всім життя. І ось я сиджу. Два роки вже сиджу з тих пір, як мене кілками під zad, під лязгіт запорів, запхнули у цю трикляту держтюрму 84Ф, розодягненого за останньою модою, тобто, у комбінезоні цвєта kala та ще й із прибабаханими на грудях і спині номерами, так що, як не повернись, перед вами буде № 6655321, і ніякий не Алекс, ваш юний drug.

Світло. Вмикається.

На сцені священик, який стоїть, обіпершися на дерев’яну кафедру, обличчям до залу, в той час як зеки сидять за його спиною – обличчям до спини тюремного „свища”. Буде краще, коли два зеки сидітимуть при обличчях, а решта – без облич, тобто, в масках. А ще краще, коли решта зеків (окрім двох) прикриватимуть свої дурні макітри дерев’яними чорними квадратами із картону. На кафедру можна покласти текст – для впевненості.

Свищ.        І що тепер, га? Піде карусель тюрма-свобода-тюрма-свобода, причому для більшості з вас в основному тюрма. Або ви прислухаєтесь до Священного писання і зрозумієте, що на грішників чекає кара як за життя, так і після нього... після всіх митарств цього... у майбутньому житті... у перервах між життями... Сбіговище останніх ідіотів, ось ви хто! Ідіоти, а не люди! Ідіоти, які продають миску холодної похльобки за отримання першородного гріха. Чи навпаки? Хоча яка в біса різниця? Все одно ви, тупі ідіоти, можете стати кращими, зазирнувшими своїми дурними очима до Священного писання. Збудження, пов’язане з крадіжкою, насиллям, тяга до легкого життя... Чи варта гра свічок, коли у вас є всі докази? Саме так. Незаперечні докази того, що пекло існує. Я знаю! (тремтячим голосом) Я знаю, друзі мої. У мене було прозріння! І у видіннях своїх я пізнавав, що існує місце, темніше за темно-чорний колір, страшніше за будь-яку тюрму, жаркіше за будь-який земний вогонь. Бо це тюрма для душ!.. Для грішних душ!.. І там катують душі грішників типу вас...

У залі відрижка, регіт.

Не смійтеся, чорти б вас побрали! Не смійте сміятись. Так, типу вас, кажу я... Кричать... Від нетерпимості болю пекельного; при цьому шкіра їх гниє і відпадає, а у чреві живе вогонь, що пожирає тіло, тоді як тріскають кишки. Так, я знаю!..

Один з-поміж зеків (як пам’ятаєте, вони сидять за спиною „свища”) віднаходить свого Алекса у залі, якому починає посилати дерев’яно-повітряні поцілунки, що передаються повітряно-крапельним шляхом. Об’єкт насилля, що сидить у залі і червоніє, можна змінювати.

Основна ваша проблема в тому, що ви звикли брати все, що вам подобається. За досить довгий проміжок часу, протягом якого людство, що носить на собі таких виродків, як ви, перероджується на цій планеті, люди розлінилися, звикли казна-чого чекати, не докладаючи жодних зусиль заради здійснення власних мрій. Люди здатні плекати мрії лиш у своїй фантазії, не звикли думати і щоденно працювати над собою. Люди звикли жити в ілюзорному світі життя, де їх влаштовує роль пішака, маріонетки в руках того, хто крутить у своїх ручищах величний жовтий апельсин. А хто його крутить? Ви? Ви що, зробили себе суцільним Богом? Величним чорним Богом, який складається із трильядів оце таких, як ви? Ким ви себе вважаєте? Величним конструктором Всесвіту? Всесвіту, в якому є конфлікт. Він розкиданий по всій сцені планети, тим часом як у вас є вибір: бути гарними чи поганими акторами.

Один з-поміж інших зеків продовжує свою брудну справу – повітряно цілує уявного Алекса із залу, який продовжує лихо червоніти. „Свищ” цього не помічає чи не хоче помічати і продовжує городити своє.

Запис.        Увага, тупі виродки! Усім стулити свої дурні пельки! Молитви час...

Свищ.        Отче наш! Ти – на небі! Ми – на землі! Тому хай буде воля твоя тут і там! Амінь... (із-за кафедри Свища викочується пляшка з-під пива, чути бекання якогось зека) Ей, № 928527, що ти кинув проти Господа?

Зек.            Мій друг працює охоронцем.

Свищ.        І що?

Зек.            Мій друг не любить, коли  пиво п’ють у церкві.

Зеки дружно регочуть, Свищ зупиняє їх жестом руки.

Свищ.        Так! Ану досить! Ми закінчимо співом гімну №435 із тюремного збірника. Внємлітє слову Господньому і проявіть бодай трішечки поваги, ви, тупі виродки!

Запис.        (як прийдеться, не до ладу співають, що нагадує кінець світу)

Свищ.        Співайте, чорти б вас побрали! Голосніше! (починає водити пальцем, наче орудує цілим концертом; коли є можливість, хай Алекс крутить машинерію, на якій з’являється текст). Голосніше, будьте ви неладні! Співайте, хваліть Господа! (Алекс і решта зеків на чолі зі Свищем співають) Ей, дивися в мене, № 774922, давай без цих твоїх штучок. Що? Зараз як підійду, отримаєш у мене, (зневажливо) мерзість!

Світло. Трохи пригасити.

Запис.             (голос Свища) Спасибі, № 6655321. Що новенького сьогодні розкажеш?

Музика. Починає грати Орф „О фортуно” чи щось інше на ваш смак.

Запис.       (голос Алекса) Насправді це була ніяка не наука, бо за два роки у кутузці мені довелося багато чого пережити: побої жорстоких охоронців, косі погляди запеклих злочинців проти Бога і хітливі – збоченців – проти мене. Пекельних виродків, які готові негайно забити в лузу маленькому Алексу, звабливому хлопчику типу вашого покірного слуги.

Той самий зек іще раз шле залу страхітливий повітряний поцілунок, після чого світло змовкає, бо зникає.

Світло. Гасне.

 

Misli 9. Ісус Христос

 

Світло. Все ще вимкнене.

Запис.        До моїх обов’язків входило допомагати церковному священику при недільній службі. Я був його слабкістю, оскільки був занадто юним. Тим паче, я цікавився його Книгою. Він був щось типу мого особистого наглядача.

Фон.   Чути шум згустку вітру, лязгіт дешевого батога і дикі крики.

Світло. Вмикається.

З лівого краю на сцену виходить Алекс у ролі Ісуса із хрестом на спині і в терновому вінку на голові. Христос стікає кров’ю і повільно просувається до правого краю. За ним неодмінно з’являється Тьом, що є тим, хто його б’є. Все ще чути крики. Коли є можливість, можна зробити фон із живих людей того часу, що дивляться і реагують. Живий фон складається із симпатичних і неодмінно солодких хлопчиків і дівчаток із голими торсами, бо груди – це завжди красиво. І вирішувати лише режисеру, будуть вони просто стояти чи ніжно торкатися одне одного.

Музика. Починає грати.

Запис.        Я прочитав усе про бичування, надівання тернового вінка і навіть уявляв, як беру участь у самому бичуванні. От тільки в уяві моїй постійно поставали картини, як бичую не я, а мене. І це при тому, що я вигадав великі гвіздки, які... сам собі вбиваю. Хоча ні, не сам – мені допомагає Тьом. Він якраз одягнений у римську тогу – це писк моди, drugi мої... Сказати, щоб останні glavu його Книги мені подобались, не скажу, бо там все більше йшла душеспасатєльна говорільня, а про війни і всякий там „сунь-винь” анічичирк. Мені дуже подобались glavu про всіх цих древніх, які спочатку коцали одне одного до смерті, тоді напивалися свого єврейського вина і замість дружин робили „туди-сюди і назад” своїм покоївкам. Тільки це і допомагало мені протриматись.

Ісус із Тьомом ховаються за правим боком власне сцени.

Світло. Гасне.

Запис.        Варіант І. Залу чути діалог Алекса і Свища. Варіант ІІ. Герої можуть вийти на сцену – тоді запису не треба і світло потрібне.

Свищ.        „Не ревнуй злим людям. І не бажай бути з ними. Тому що про насилля помишляє серце їх, і про зло говорять уста їх”.

Алекс.       „Мудрістю будується дім і розумом утверджується”.

Свищ.        Прекрасно, № 6655321, прекрасно.

Алекс.       Святий отче, я сьогодні постарався на славу, правда?

Свищ.        Думаю, що в цілому ти правий, № 6655321. Ти справді допомагаєш мені і подаєш особливі надії на порятунок.

Алекс.       Порятунок від чого, сер?

Свищ.        Від гріха, № 6655321.

Алекс.       Я ось про що, сер...

Свищ.        Я знаю, про що ти... Не соромся, кажи... Повір мені, я знаю... Потреби, які можуть турбувати молоду людину... За відсутності... Жіночого товариства...

Алекс.       Не в цьому річ, сер... Я ось про що... Як щодо нової методи, про яку усі говорять? Як щодо того лікування, після якого можна чи не завтра вийти із тюрми, щоб ніколи більше не повернутися.

Свищ.        А-а-а... Де ти про це чув? Хто вам такі казки на ніч розповідає?

Алекс.       Тут і там ходять усякі tolku, сер. Може, хтось із начальства обмовився. А потім у майстерні хтось знайшов шмат газети, де про це саме і писалося. Як щодо того, щоб ви мені влаштували це dіlо, сер, звісно, коли я маю право просити.

Свищ.        Хм-м... Я так зрозумів, ти маєш на увазі метод Людовіка?

Алекс.       Я не знаю, як це називається, але, сер, я знаю, що так можна вилетіти із цієї клітки, до якої я міцно прив’язаний. З гарантією, що назад більше не повернешся.

Свищ.        Це експериментальна методика, № 6655321.

Алекс.       Але ж її використовують... Використовують тут...

Свищ.        У цій тюрмі поки що ні. У губернатора великі сумніви щодо цього. І я чув, що вона дуже ризикована.

Алекс.       Мені pl´uvatu на ризик, сер, я просто хочу стати добрим. Я хочу до кінця днів моїх, отче, робити лише добрі справи.

Свищ.        Питання не тільки в цьому, сину мій. Чи справді ця методика робить людей добрими? Добро іде зсередини, розумієш? Добро... Треба обрати... Позбувшися свободи вибору,– цього грандіозного дару, що дав нам Господь,– людина перестає бути людиною, розумієш?

Алекс.       Я не розумію усіх цих тонкощів, сер. Я тільки знаю, що хочу стати добрим.

Свищ.        Бог у поміч, сину мій!

Алекс.       Отче наш! Ти єси у Небесах. Хай славиться ім’я твоє, хай буде воля твоя, як у Небі, так і на землі.

Разом.        Амінь.

 

Дія ІІ

 

Misli 10. Коло життя

 

На сцені три або чотири зека повільно ходять по колу, заклавши руки за спину.

Світло. Вмикається.

Запис.        Ми якраз ходили по колу життя, як хтось шепнув, наче завтра буде великий день. Чому великий? Чому завтра? Звичайний собі завтра день, нічого особливого... До речі, який завтра день, яке число і рік? Скільки часу я протираю штанці в цій вонючій кутузці, якою провоняв і сам? Рік, два... Два з половиною, blinn. Невесела математика, скажу я вам. Сцена життя, звісно, є такою, якою ми її створимо, але мені, blinn, здається, що сьогодні це трагедія...

Фон.          До залу доноситься шум – як під час пошуку радіостанції, дивний скрегіт, бо починає лунати закляття. Зеки і досі ходять по колу.

Світло. Починає мерехтіти, бо тимчасово зникає.

Запис.        (хриплим приглушеним голосом під супровід шумів і низької якості запису) Амнуа рехтус зуль бін ко... Ау-оо-мммм... Амнуа рехтус зуль бін ко... Івухаву фаусірт... Івухаву фаусірт... О-мммммм... Жаладам рене унс... Рене унс жаладам... А-оо-ммммм... Кверта-портес... А-у-оо-уу-мммм... Кверта портес... Акваріус фон мортес... А-ууу-оооо-мммммм... Рене ле а ком ру ла вояж фон дірт... Амна рехтум зуль бін ко... Ооооо-ммммм...

Світло. Вимикається.

 

Епізод 11. Свобода?

 

Світло. Вимкнене.

Запис.        Дивний був день, blinn. Мертву тушу кудись поволокли бетоном, після чого всіх розкидали по кліткам; zhrachku не давали, навіть чаю не було – уууууууу, виродки. Ярусами туди-сюди човгали вертухаї та nadzirateli, час від часу вигукуючи щось типу „закрий хльобало” і „змовкни, шмат гівна”. Але об одинадцятій годині чомусь змовкли і вони, почувся шепіт, після чого до камери пробився сморід страху. А тоді почувся єхидний голос коменданта „да, сер”, „звісно, сер”, „ну, що ж поробиш, сер” і все в такому дусі, після чого вся компашка у складі начальника охорони, коменданта і якогось tipa, зупинилася біля нашої камери. Хто серед них головний, стало ясно відразу – височенний такий блакитноокий дядя у такому розкішному костюмі, blinn, якого ніколи не бачив.

Світло. Вмикається.

Міністр.    Уряд не збирається більше терпіти цю застарілу систему. Збирати злочинців докупи і дивитися, який буде фарш. Натомість ми створимо полігони для відпрацювання кримінальних методик. Дуже скоро тюрми знадобляться нам для політичних відступників, а злочинців будемо лікувати медичним шляхом. Адже самі бачите, тюрми для них – ніщо: бавляться собі, вбивають одне одного. Кара для них – пустий звук, хіба не видно? Їм навіть подобається ця кара. Будемо викорінювати дурні звички пропащих зеків – от і все.

Алекс.       При повній до вас повазі, сер, я категорично проти. Я не звичайний зек, до того ж не пропащий. Інші, може, і пропащі, та не я.

Начальник. Ану, сукин ти сину, заткни своє пагане хльобало! Хіба не знаєш, перед ким стоїш?

Міністр.    (повертається до коменданта) Досить, не треба. (Алексу) Який злочин ти вчинив?

Алекс.       Непередбачуване вбивство, сер.

Начальник. Він звірськи убив жінку при пограбуванні! Чотирнадцять років, сер!

Міністр.    Чудово. Ось його першим у це dіlо і запустимо. Молодий, сміливий, агресивний, хворий. Саме те, що треба.

Начальник. (позирає на годинника) Тепер можемо подивитися блок „Б”.

Міністр.    Ні в якому разі. Цього досить. Все було просто чудово, і я дуже задоволений. Пришліть мені його особову справу. (Алексу) Завтра підеш до цього Бродського – там і залишишся. (решті) Чули, що буде завтра? А сьогодні ваша справа сидіти й дивитись, як працює Бродський. Цей хворий молодий бандюга зміниться так, що його рідна мати не впізнає.

Алекс.       Спасибі, сер. Я дуже радий, що можу стати добрим.

Світло. Вимикається.

Запис.        Ось ці жорстокі слова і стали щось типу як початком мого переродження. Того ж вечора звірюги-nadzirateli люб’язно провели мене до самого серця тюрми 84Ф, найсвятіше і найзаповітніше місце маленького світу вашого юного druga і доброго оповідача – до кабінету самого коменданта.

Світло. Вмикається.

Комендант. Ти, мабуть, не знаєш, хто це був сьогодні зранку, № 6655321. Ну, звісно, звідки тобі знати? Це був не більше не менше як міністр внутрішніх справ, новий міністр. Як-то кажуть, нова мітла. Взагалі-то якісь у нас дивні ідеї останнім часом з’явилися, а я – ну що ж... Мені наказали – я виконав, хоча, між нами говорячи, не схвалюю. Не схвалюю, кажу. Сказано було: око за око. Якщо тебе хто вдарить, ти ж даси здачі, хіба не так? Чому тоді держава, якій від вас, бандитів і хуліганів, так жорстоко дістається, не може вас гідним чином покарати? А вони кажуть, що не може: у них тепер така позиція, щоб поганих у хороших перетворювати, що особисто мені здається грубійшою несправедливістю. Так чи ні?

Алекс.       Так, сер.

Начальник. Забий своє вонюче хльобало, покійник!

Комендант. (стомлено простягає) Добре-добре... Хай воно так... Як буде, так буде... У будь-якому разі тебе, № 6655321, наказано виправити. Завтра і підеш до того самого Бродського. Наче тижні через три тебе можна буде зняти із держзабезпечення: вийдеш за ворота – шукай собі вітру в полі. Ніяк не збагну, навіщо вони хочуть тебе брати на поруки. Ну, звісно, політика – dіlо темне не для темних, тому в ці питання особисто я не вникаю. Саме тому через два-три тижні ступай на всі чотири сторони без номера на цицьках. Думаю, така перспектива тобі подобається. Як думаєш, вона тебе врятує?

Начальник. Кажи, сука вонюча, коли комендант тваю пагану морду питає!

Алекс.       Так, сер. Звісно, сер. Велике спасибі, сер. Я завжди хотів виправитись. Правда, сер. Я вдячний усім, хто це помітив.

Комендант. Це ти даремно так, бо це ніяка не винагорода. Далеко не винагорода. Просто... Ось, тримай. Підпиши.

Алекс.       А що тут?

Начальник. Не твоє собаче dіlо, свиня!

Комендант. Добре-добре... Тут говориться, що ти просиш, щоб решту терміну тобі змінили на те, що тут записано, як – дивна, однак, назва – виховальне лікування. Підпишеш?

Алекс.       Звісно, сер. Обов’язково підпишу. І велике вам спасибі м-м-м... сер.

Комендант. (відкинувся у кріслі) Ха-ра-шо... От і все... До речі, я тобі більше не „сер”.

Начальник. З ним хоче поговорити тюремний священик, сер.

Комендант. Я нікого не затримую.

Світло. Гасне.

Запис.        Мене вивели геть і повели коридорами до bitchnoi часовні, до того ж один із вертухаїв постійно норовив зробити мені непомітний toltchok по шиї, спині чи кудись іще, однак робив це дуже непевно. А, може, просто лінувався. В будь-якому разі ми підійшли до контори Свища, після чого мене запхали всередину.

Далі може бути запис при вимкненому світлі або сцена при увімкненому.

Свищ.        Ну що ж, № 6655321, сідай. (вертухаям) А ви можете почекати у коридорі, гаразд? (дві купи м’язів без мізків виходять) Слухай, я хочу, щоб ти зрештою зрозумів одну річ, дитя моє. Від мене нічого не залежить, хоча коли б залежало, я би протестував. Але в протесті немає змісту. І справа не тільки в тому, що це зіпсувало б мені кар’єру, а й у тому, що мій слабкий голос нічого не значить у порівнянні з громовим риком деяких політичних сфер. Я зрозуміло кажу?

Алекс.       (на знак згоди) Мнугу...

Свищ.        Зачіпаються важкі етичні проблеми. Із тебе, № 6655321, хочуть зробити доброго хлопчика. Більше ніколи в тебе не виникне бажання навішати комусь люлей. Ти розумієш мене, № 6655321? Може, ти не хочеш бути хорошим? Можливо, для тебе буде просто жахливо бути добрим. І, говорячи це тобі, я розумію, що, як людина Божа, проведу незліченну кількість безсонних ночей. Але що треба Господу? Треба йому добро чи вибір добра? Він же дав нам цей свій безцінний дар – свободу вибору, тоді для нього немає різниці, добрий ти чи злий. Просто коли ти будеш злий, він тебе не помітить. До того ж він настільки грандіозний, що нікого не змушує поклонятися йому. Він схожий на великий океан, а ми – на його хвилі. Ту хвилю, що бачить себе океаном, він не помічає. Проте звертає увагу на ті хвилі, що... Ну, добре, годі про це... Хоча, можливо, людина, що обрала для себе зло, у чомусь таки краща за людину добру... Але добру... Добру не за власним вибором... Я молю тебе, не думай про мене лихо... І, до речі, коли справа зайшла про молитви, я із сумом розумію, що молитися за тебе немає сенсу... Ти відходиш у Сфери, де молитва не має сили... Жахливий жарт, коли подумати...

 

Misli 11. Жахливий жарт

 

Світло. Вмикається.

На сцені Алекс. У нього в руках Книга – Священне писання. Він міцно притискає її до грудей, бо хоче змінитися, а не ковзати по колу Сансари „смерть – народження – смерть”. У цій сцені Алекс є сином, який заплутався, а Свищ – Богом, який завжди на правому шляху.

Алекс.       Отче!

Свищ.        Що ти хочеш, мій маленький сину?

Алекс.       Я хочу стати добрим, бо хочу змінитися, а не ковзати по колу „смерть – народження – смерть”. Ви мене розумієте, отче?

Свищ.        А кому ж тебе розуміти, як не мені? Це ж я тебе створив...

Алекс.       Розумієте, отче, я хочу змінитися. Стати іншим. Кращим. Досконалішим.

Свищ.        Чи зважено підійшов ти до вибору свого? Чи вдало обдумав усі „за” і „проти”?

Алекс.       Отче, я хочу зрозуміти тебе і твою сутність. Я не хочу ковзати колесами Сансари усю свою вічність. Я не хочу народжуватися знову і знову – і так мільйони разів, щоб зрозуміти, навіщо ти мене створив. Я не хочу страждати протягом життя і у перервах між життями,– це нестерпно, батьку! Я хочу стати тобою. Хочу стати таким, як ти є,– досконалим.

Свищ.        Ти говориш як машина, дитя моє.

Алекс.       А я і є машина, батьку. Машина смерті. Ти сам мене таким створив.

Свищ.        Я – ні. Це ти. Тому будь тим, ким ти є.

Розвертається і йде геть.

Алекс.       Не залишай мене, батьку.

Свищ.        Ти сам мене залишив.

Алекс.       (у розпачі) Не залишай...

Свищ.        (Творець усміхнено оглядається) Я іду, щоб повернутися... (виходить)

Алекс.       (повертається до залу) Люди... Я звертаюся до вас, люди... Я звертаюся... Люди... Ви чуєте мене?.. Ви чуєте шум?.. Ви його чуєте?..

Запис.        Починає грати какофонія у вигляді нестерпного шуму: без ритму і пауз, без музики і життя. Через деякий час фон переривається Алексом.

Алекс.       Ні, не чуєте? Бог теж не чує, інакше б він мене порятував. Чи ні? Я знаю, що він мене лікує. Він хоче мене вилікувати: насиллям, хворобами, тюрмою, своєю музикою і навіть смертю, коли це піде на користь. Ви чуєте музику? Ви чуєте її?

Запис.        Знову починає грати какофонія у вигляді нестерпного шуму: без ритму і пауз, без музики і життя. Запис триває трохи менше часу від попереднього. Через деякий час фон переривається Алексом.

Алекс.       Усі ми граємо сьогодні якусь чудову роль. Тут, на сцені дивовижного життя. Сьогодні і зараз. Граємо. І ви, ті, що є у залі, граєте. Щоденно і щомиті. Без зупину і без перепон. Хоча ні, з перепонами, які нам влаштовує лікар. І знову цей шум...

Запис.        Знову починає грати какофонія у вигляді нестерпного шуму: без ритму і пауз, без музики і життя. Запис триває трохи менше часу від попереднього. Через деякий час фон переривається Алексом.

Алекс.       (показує пальцем у зал) Ти – водій, ти – учитель, ти – продавець, ти – механік, ти – майстер, ти – мати, а ти – злодій. Акторів так багато, а лікар на всіх один!..

Світло. Вимикається.

 

Епізод 12. Прощавай, Небесна клітко

 

Світло. Вимкнене.

Музика. Приємна. Починає грати.

Запис.        Словом, наступного дня прийов час прощатися з кутузкою, тому мені було трохи боляче і... неприємно, як завжди буває, коли прощаєшся із тим, до чого звик. Але мій шлях виявився недалеким, blinn. Pinkami під зад мене виволокли до великої білої будівлі з іншого боку двору, біля якої нас іноді водили на прогулянки. Невдовзі я опинився у вестибюлі, звикаючи до нових запахів. А пахло, пахло ніби як лікарнею, а людина, якій мене передали трикляті вертухаї, була в білому халаті, тому, можливо, лікар. Невже лікар? Невже мене вилікують? Невже я стану добрим?

Фон.          Чути стукіт чобіт.

Голос І.     (сердитий голос) Доброго ранку, сер. Докладає старший офіцер Барнс. Об’єкт під номером 6655321 за вашим наказом прибув! Об’єкт доставлений для переводу з Паркмура в Центр Людовика, сер.

Голос ІІ.    (приємний, спокійний) Доброго. Ми вас чекали. Я – доктор Олкот.

Голос І.     Добре, сер. (стукіт чобіт) Підпишіть документи ось тут... І ось тут... І тут... (чути, як відривається папір) Це вам... Конвой, пішли! Стій! (бах-бах – чобітки грають в такт) Де офіцер, який прийме № 6655321? (чути, як розстібаються наручники) Невелика порада, док. Дивіться за ним, як треба. Він як був мерзотою і негідником, так ним і стане. А те, що весь час Біблію читав,– так це блеф!

Голос ІІ.    Не хвилюйтесь, у нас усе вийде. Ми ж будемо друзями, хіба ні? Відведіть молоду людину до його кімнати.

Голос І.     Але ж номер 6655...

Голос ІІ.    Спасибі, ви нам більше не потрібні.

Світло. Вмикається.

Алекс їсть прямо на ліжку.

Голос лікаря. (за сценою) Доброго ранку, Чарлі.

Голос охоронця. (за сценою) Доброго ранку, лікарю.

Заходить жінка-лікар: така собі лялечка з гарними цицями і мицями без пушапчиків, у напівпрозорій міні-спідниці і панчохах – без стрілок, зате з підв’язками.

Лікар.        Ба, ось ти де! Мене звуть лікар Браном. Я – асистент лікаря Бродського.

Алекс. І     вам того ж... Прекрасний день!..

Лікар.        Справді, просто чудовий. Як тобі вранішня кава? Добре, можна  мені це забрати? (забирає каву і залишки шоколаду) Як ся маєш, Алексе?

Алекс.       Чудово, просто чудово.

Лікар.        З вашого дозволу я хотіла би провести такий собі медогляд, так, для форми. (дістає з правої кишені новенький стетоскоп). Треба переконатися, що ви у формі, хіба не так? Треба, а як же інакше!

Алекс.       А що саме ви збираєтеся зі мною робити?

Лікар.        Ну, покажемо вам декілька фільмів – у принципі нічого незвичного. Декілька фільмів – от і все.

Алекс.       Фільми? Ви маєте на увазі, що я буду щось типу як у кіно ходити?

Лікар.        Кіно? Не зовсім. Це... м-н... незвичні фільми. Дуже специфічні... Через декілька хвилин у тебе буде зустріч із лікарем Бродським, і почнеться твоє лікування. У будь-якому разі тобі дуже пощастило, що саме тебе направили до нас. (дістає шприц)

Алекс.       Так, я знаю. І дуже за це вдячний.

(лікар набирає у шприц рідину червоного кольору, схожу на кров)

Лікар.        Ми ж будемо друзями, правда?

Алекс.       Дуже на це сподіваюся.

(лікар сприскує рідину зі шприца)

Навіщо укол? Хочете мене приспати?

Лікар.        Хм... Схоже на те... Хоча це не снодійне...

Алекс.       Тоді, мабуть, вітаміни?

Лікар.        Вітаміни? Ну, звісно, вітаміни... У вас тюремний недокорм, тому будемо колоти щоразу після їжі... Це не завадить... У будь-якому разі декілька укольчиків – і ви на волі...

Алекс.       Із такою чарівною леді, як ви, ніякої волі не хочеться.

Лікар.        Ну, що ж... Подивимося, що ви скажете потім. Вуаля. (вприскує йому дозу)

Алекс.       (фліртує) А-а-а... Ві-та-мі-ни! (підморгує)

Лікар ніжно проводить рукою по його обличчю, після чого встає і віддаляється на своїх чарівних каблучках – „клик-клик-клик”.

Алекс.            (кидає услід) Цілуватися не будемо?

Заходить санітар із візком на колесах.

Ей, чого це ти притяг? Я і сам дійду, коли буде треба.

Санітар.         Я так не думаю. Тому буде краще, коли ви добровільно сядете у крісло.

Алекс встає і, хитаючись, сідає в крісло.

Запис.        (думки Алекса) І справді, blinn, якась фігня. Невже виною тому тюремний недокорм, про який казала ця гарненька медсестричка? Але нічого, вітаміни після кожної жрачки хутко поставлять мене torchkom. Без питань, можна буде зробити цій добрій кралі за старою доброю системою „сунь-винь”. І сумніватися тут нічого.

 

Misli 11. Думки зникають

 

Світло. Вимкнене.

Запис.        Чим довше я живу, тим менше у мене думок. І я ніяк не можу збагнути, чи то вони зникають, чи то зовсім не з’являються. У будь-якому разі зараз їх немає, бо я, мабуть, здихаю.

Світло. Вмикається.

На сцені Алекс у капелюсі: він лежить і важко дихає. Його тримає на своїх міцних ручищах старий добрий Алекс.

Запис.        Сьгодні я не знаю, що таке смерть, але здогадуюся, що це не дуже добре. Принаймні, для мене. Може, комусь і світить рай, та не мені. Принаймні, не сьогодні. Самі бачите, що в мене за життя.

Тремтячими руками підносить до заляпаних кров’ю губ сигару. Нервово затягується. Востаннє, бо вмирає. Голова Алекса падає на бік.

Запис.        Хоча, дуже навіть можливо, що я ще не здох. Можливо, я ще в процесі. Тому, що мені треба подумати. Як жити і все таке. Ну, звісно, що так – я почав помирати із самого народження. А от коли нарешті помру – Бог мені навішає люлей. Але це буде лише тоді, коли помру. І не хвилиною раніше. Я сподіваюся. Думаю, у мене ще є час.

 

Епізод 13. Кінозал

 

Світло. Вимкнене.

Запис.        (голос Алекса) І потім мене повели у, як вони казали, „кінозал”. Приміщення, до якого мене привели, і справді нагадувало кінозал. Але таких кінозалів я ніколи не бачив.

Світло. Вмикається.

У Алекса, що сидить лівим боком до залу, на макітрі з’являється якась незрозуміла байда, яку приніс із собою Бродський, що якраз зайшов. Лікар сідає справа від Алекса. Не той лікар, що у безглуздо красивій білизні та з розмальованими цицьками. Цей лікар – чоловік. А цей чоловік – Бродський.

Алекс.       (щодо байди, яку йому прикріпляють на мізки) Е-е! Що це за хрінь?

Бродський. Не зрозумів.

Алекс.       Що це за...

Бродський. Це для того, щоб зафіксувати положення твоєї голови і змусити дивитися на екран.

Алекс.       Послухайте. Я ж і сам хочу дивитися на екран. Хіба не для цього мене сюди приволокли? Так чом би й ні?

Бродський. (криво усміхається) Як знати-як знати... Ти вже повір нам, приятелю, що так буде краще для тебе.

Бродський закапує Алексу краплі. Краплі потрапляють у його дурні очиська. Потрапляють так, що стає незрозумілим, чиї очиська брудні. Починається перегляд фільму: грати будуть актори – перед Алексом. Так, роздягатися і злягатися! Саме так!..

Алекс.       (можливий запис його голосу) Простір, яким усе тут залито, схожий на смерть – пурпурну стежину безодні. Може, я так думав, бо мене заплутали у смирительну робу, натягли на мізки якусь бурунду, приліпили голову ременем до жорсткого підголовника, із якого вусібіч стирчала незрозуміла хрінь, до того ж якісь... м-м-м... забув слово. Потім спеціальними зажимами законопатили очі під самий обрій, якого звідси не видно. Це зробили для того, щоб я не заплющував очі, як би не старався. Все це було для мене трохи... м-м-н-н... дикувато. Але я не заважав їм робити це зі мною. Коли через два тижні я буду вільний, як вітер, хай роблять зі мною все, що завгодно. Як би там не було, мені тут покажуть декілька, м-м-м-н, фільмів. Обожнюю старі фільми. Завжди передивляюся їх купу разів.

Музика. Починає грати еротична мелодія, оскільки на музику Бетховена „Ода до радості” накладена оргія. Справжнісінька. Зараз ми її покажемо залу, щоб він повірив нам.

Готуйся, зале, бо весела трійка мужиків зараз буде торохкати і звеселяти більш-менш молоду (і не менш веселу) леді, що ричить і вижчить. Але не так ричить, як мичить. І не так мичить, як мотиляє головою. Поведінку гвалтованої жінки слід відслідкувати у фільмі „Еммануель” (Франція). Отже, дівчатко трахають за повною програмою, тоді як Алекс реагує поки що досить різнокольорово. Мужики б’ють „тьолочку” по щокам і розвідним, так би мовити, ногам (де – руками, де – чимось іще), вона реагує, пищить. Вони затуляють їй рота, тим часом, як із-під цнотливої блузки (щодо дівчинки сподіватися не будемо) випирає досить-таки симпатична циця. Зал божеволіє, оскільки пильно на неї дивиться. Аби ви знали, як божеволіє тим часом хлопець дівчини, що сидить із квітами у залі. Хі-хі. Алекс поки що займає другорядне положення, оскільки цієї миті його роль – другорядна.

Алекс.       (ностальгічно, плавно) І тут на сцені з’явилася молоденька kisa, з якою робили добрий старий sunn-vynn! (звичайним темпом) Спочатку перший maltchik, потім другий, потім третій і четвертий, причому з динаміків виривався дикий kritch дикої самки під перезвук із журливо-меланхолійною музою. Треба сказати, що все було зроблено за найвищим ґатунком. Дуже реалістично. Так подумати, диву даєшся, як можуть люди погоджуватися, щоб із ними таке проробляли на сцені, більше того, навіть важко уявити, щоб кіностудії типу „Госфільм” могли таке знімати і не втручатися в оргію. Чи це, може, на сцені якраз знімальники фільму – не втрималися від очікуваної насолоди. Смішно, але, коли так, то цій милій kisi довелося прийняти у собі в гостях усю знімальну групу. Як-то кажуть, туди-сюди і назад. Мене завжди приваблювали такі молоді тьолочки, тобто, те, що вони носять між ногами. Усі нероздовбані тьолки округи зі згодою чи без завше діставалися мені, Алексу, маленькому негіднику і чортяці! Сунув-витяг і побіг – ось така моя стратегія і подальша траєкторія. Далеко-далеко. Туди, де причаїлася наступна жертва із маленькою веселою кісою. Так що, коли дійшла черга до шостого чи сьомого maltchikа, який, весело регочучи, засадив тьолочці в лузу по самий нікуди´, мене почало тіпати. Дивне відчуття: по всьому тілу пішов біль, тоді як я відчував, що зараз мене вирве нафіг, blinn. Підступила нудьга. Через те, що мене прив’язали цілком і повністю, а я не можу навіть пальцем ворухнути.

Бродський. Реакція на рівні дванадцяти з половиною? Ну то що ж, надія, безумовно, є. Тобто, надія вмирає останньою... Я правильно сказав?..

Тим часом на екрані з’являється другий епізод. Двоє фашистів б’ють третього не-фашиста. Придумуйте самі, як вони це роблять, бо я не хочу – це ж ніяка не сцена прекрасного кохання.

Алекс.       Усе так

 

Світло знову переноситься на лівий край сцени, де перед безумними очима Алекса фашисти трахають ту ж саму „тьолку”, яку не дотрахали попередні. Дійство відбувається під музику із присмаком шаленої оргії. Тепер уже в жінки немає жодних сил для протидії – вона широко розводить ноги, бо їй пофіг. Вона більше не кричить – лише крутить макітрою. Уявою Алекса якраз снують зелено-сірі тіні.

Алекс.       Зупиніть! Будь ласка, зупиніть це. Будь ласка... Молю вас. Я більше не мо... Більше не можу!

Бродський. Зупинити? Як ти сказав, зупинити? Ну, що ж, ми ще тільки почали.

Усі.             (окрім Алекса) Гагагагагага! Гагага! Га! (відчайдушно регочуть)

Світло. Гасне.

Лікар.        За моїми підрахунками тобі повинно бути краще, правда?

Алекс.       Але...

Лікар.        (запис) Завтра ми покажемо тобі інші фільми, бо запланували для тебе два сеанси: зранку і після обіду.

Алекс.       (запис) Ви хочете сказати, що я маю просидіти на двох сеансах підряд?

Лікар.        (запис) Не підряд, мій маленький хлопчику. Один буде зранку, інший – після обіду. Я підозрюю, що до кінця дня твоє світосприйняття трохи зміниться, а ти відчуєш неабияку користь від нашого лікування. Ні в якому разі не можна послаблювати темп. І не хвилюйся – ти одужаєш.

Алекс.       (запис) Це було жахливо.

Лікар.        (запис) Ну, звісно, жахливо. Насилля – дуже жахлива річ. Саме це ми і прояснюємо твоєму хворому тілу. Воно має зрозуміти це. І тільки після нього – розум.

Алекс.       (запис) Ніяк не можу зрозуміти, чому на цих, м-м-м-н, сеансах, мене так нудить. Раніше мене ніколи не вивертало, а навіть навпаки, подобалось. Творячи насилля я завжди почував себе прекрасно. У будь-якому віці.

Лікар.        (запис) Сьогодні ти почував себе погано, бо ти одужуєш. Бачиш, коли людина здорова, вона відповідає на зло почуттям страху і дурноти. Ти починаєш одужувати – от і все. Завтра у цей самий час ти будеш іще здоровіший... До речі, ти не хочеш заїхати мені в пику?

Алекс.       Що?

Лікар.        Ну, заїхати по мордасам, навішати люлей чи як ви це називаєте?

Алекс.       Навіщо?

Лікар.        Ну, це я просто хотіла перевірити, чи одужуєш ти, чи ні...

Світло. Вмикається: це подорож у часі до наступного сеансу. Змінити треба лише одну деталь, що є мегавизначною у присмаку цієї події: Бродський тепер сидить не з правого, а з лівого боку від Алекса.

На сцені продовжується насилля над жінкою. Воно наче і те ж саме, але трохи інше.

Музика. Грає Людвіг Ван. Симфонія № 2.

Алекс.       Наступного дня, о drugi мої і брати єдині, я виклався під саму зав’язку, намагаючись як зранку, так і після обіду грати за їхніми правилами. Але правила, які вони придумали, були нечесні – вони позбавили мене свободи вибору. Тому я сидів як зразковий paj-maltchik у лікувальному кріслі лікувального залу, доки вони крутили своє насилля на екрані. На цей раз було без озвучки – жодного крику типу охів-zdohiv. Просто під музику. І тут я згадав, крізь дурноту свою і біль... Згадав, о Боже!.. Згадав музику, яка лунала з екрану. Це був Людвіг Ван – дев’ята симфонія, четверта частина... А-а-а-а-а-а-а-а-а! (різко обривається) Г-гн-г... Гнг... А-а-а... А-а-а-а-раа-а! А-а-а! А-а-а-а! Ні! Тільки не це! Тільки не... Досить! Досить! Перестаньте! Молю вас! Молю... А-а-а-а!.. Люті кати сучасності! Досить! Доси... А-а-а-а-а... Це гріх! Ви не ро... Гріх! Це гріх!

Бродський. (сидить із лівого від Алексу боку) Гріх? Ану, що там стосовно гріха? (крапає Алексу в очі трохи крапель)

Алекс.       (скажено) А то! Використовувати Людвіга Вана таким чином. Він нікому не шкодив! Людвіг Ван! Він нікому не шкодив! Бетховен... Він просто... Він просто писав музику!

Лікар.        (це може бути як натуральний голос, так і запис галюцинації) Ти маєш на увазі фонову музику, так?

Алекс.       Так!

Лікар.        Ти раніше чув Бетховена?

Алекс.       Так!

Бродський. У тебе музичний слух?

Алекс.       О Господи! Так!

Бродський. Нічого не вдієш. Можливо, це караючий елемент. Губернатор буде задоволений. Вибачай, Алексе. Усе це тільки для твоєї користі. Тобі доведеться пережити цей момент.

Алекс.       Це несправедливо! Ви граєте не за правилами. У шахах завжди є правила, а ви граєте без них!

Бродський. Це не шахи, Алексе, а жит...

Алекс.       Ви позбавили мене свободи вибору! Ви позбавили мене... Це нечесно! Я відчуваю себе хворим. Це нечесно! Ви робите мене хворим, я стаю хворим, коли дивлюся ваші збочені фільми! Але це не через фільми. Хоча, коли ви припиняєте дію фільмів, я перестаю відчувати себе хворим.

Бродський. А ти і є хворий – ми тебе лікуємо.

Лікар.        Лікуватися завжди неприємно.

Алекс.       Я ніякий не хворий! Просто, коли я дивлюся...

Бродський. Правильно, асоціативний метод – старовинний спосіб науки. А насправді, через що це все?

Алекс.       Через брудні козлячі штуки, які мандрують моєю тиквою і кишками! От через що!

Лікар.        Іч, як загнув!

Алекс.       І взагалі, це нечесно! Я відчуваю себе хворим від того, що чую музику улюбленого Людвіга Вана. (плаче)

Бродський. Я радий, що ти заявив протест. Робити вибір завжди важко. Але ти маєш скористатися своїм останнім шансом, хлопчику. У будь-якому разі вибір за тобою.

Алекс.       Можна більше не продовжувати, сер? Ви переконали мене, що все це насилля, вбивства і схоже на те – речі недобрі, дуже-дуже недобрі. Жахливо недобрі, сер! Я затямив цей урок, сер! Тепер я розплющив очі... І бачу... Те, що раніше ніколи не бачив. Я вилікуваний. Хвала Всевишньому!

Бродський. Ти ще не вилікуваний, хлопчику. Тільки тоді, коли твоє тіло почне реагувати миттєво і дієво на всяке насилля, як на змію...

Алекс.       Але, сер... Лікарю... Я бачу, що все це погано! Це погано тому, що це... антилюдяно! Тому, що кожен має право жити! Жити і бути щасливим! Щасливим без того, щоб його мордували і різали!

Бродський. Ні! Ні! І ще раз ні, хлопчику мій! Дозволь це нам вирішувати. Але я радий, що ти засвоїв цей урок. Менше, ніж за два тижні ти будеш абсолютно здоровою людиною.

Світло. Вимикається, після чого одразу (секунди через дві) вмикається. Прожектори наливаються кров’ю. (непомітний перехід до драми-misli)

 

Misli 12. Джин

 

Бродський встає і йде до фашистів, приєднуючися тим самим до їхньої брудної справи – потрахування.

Бродський. (зі скаженим усміхом) Чи не цього ти хочеш? Щоб я увігнав їй разок-другий для приходу? Ти хочеш, щоб я забив їй у лузу, як ти виразився, м-м-м, трохи раніше?

Алекс.       Я не... Я не цього... Цього не може бути... Ти – міраж...

Бродський. Міраж? Ні, я твій джин. Сьогодні твоє бажання – дивитися. Дивитися чудовий фільм. Дивитися життя. Бо ти вже не життя. Дивися, матч світу продовжується, а ти в ньому аутсайдер.

Алекс.       Я – аутсайдер? Ніколи! Ніколи я не буду тим, ким ти мене створив!

Бродський. Сьогодні ти сидиш на лаві запасних, а завра тебе взагалі не буде. (зриває з тьолки трусики, демонстративно кидає Алексу на голову) Ти хочеш по-справжньому? Зізнайся, ти хочеш, щоб я зробив із нею „сунь-винь”, хіба не так? Ти хо-о-чеш...

Алекс.       Я? Ні! Відпустіть її! Негайно! Вас немає! Вас усіх немає!

Бродський. Ні, ми є. Сьогодні, завтра і завжди!

Лікар береться за потрахування.

Фон.          Починає неголосно грати (повільно, затягнуто) Людвіг Ван. Жінка знову починає пищати. Темп потрахування і музики поступово пришвидшується.

Бродський. Чи не цього ти хотів?

Алекс.       Це моє! Це моє бажання! Ти вкрав у мене бажання! Ти вкрав у мене... Все...

Бродський продовжує братися за dіlо, що лежить і стогне під його брудним членом.

Бродський. (махає рукою) Маестро, музику!!!

Музика Вана починає грати набагато гучніше, стогін дівчинки прискорюється.

Алекс.       Людвіг Ван, тільки не ти!.. Людвіг... Ван... Тільки не так... Пробач мене, якщо зможеш...

Світло. Гасне.

Запис.        (голос Алекса) Я не хочу описувати, blinn, решту жахливих речей, які зі мною проробляли – змушували передивлятися за той вечір. Усі ці головаті лікарі і лікарки... Ви пам’ятаєте їх? О Господи! Там іще була маленька дівчинка, що крутила ручками на пульті,- усі вони, як на мене, куди гірші від усіх упирів, збоченців та інших виродків разом узятих! Ну, справді. Я ж навіть подумати не міг, щоб комусь прийшло в голову знімати такі фільми, які змушують дивитися, прив’язавши до крісел, та ще й із розтопиреними очима. Усе, що я міг робити,- це волати, волати, волати. Брудно і голосно. Волати, щоб вимкнули, вимкнули, частково перекриваючи шум бійки, різанини і музику Людвіга, що їх супроводжувала. Можете собі уявити моє полегшення, коли, передивляючись останню частину, почув я голос Бродського, якій із сумом доповів.

Світло. Вмикається.

На сцені – перед залом – залишається один лише Бродський. Алекс зникає.

Бродський. (позіхаючи) Ну, так і бути. Для першого разу, може, і досить. У суб’єкта гарна рекція, скажу я вам. Принаймні, я так вважаю. (це невидиме звертання до залу) А як вважаєте ви?

Світло. Вимикається.

Запис.        (Алекс) Вимкнули світло, а мою голову все ще розпирало від бухання наче якоїсь великої машини, здоровенного механізму, відкриваючи біль для тіла, сухість і kal – для рота, мерзенність і решту гівна – для душі. І ще таке почуття, наче зараз я vibluju всю свою zhrachku, з’їдену мною з тих пір, як був я немовлям. Хочу заснути... Скоріше заснути... Заснути, щоб здихатись цього гидкого почуття... Заснути... Назавжди...

 

Епізод 14. Перевірка на мерзенність

 

Світло. Вмикається синій прожектор. Його напрям – середина сцени. Коли є можливість, хай жовті прожектори ковзають залом, допоки Алекс не кінчить.

На сцені поки що немає ні душі.

Запис.        (Бродський) Радій! Останній день тобі лишився. Типу як випускний екзамен.

Запис.        (Алекс) Того ранку чекав, що мене, як завжди, у піжамі і капцях, потягнуть до кінозалу. Та я помилився. Того ранку мені повернули мою сорочку, спідню білизну, бойовий костюм, гівнодави, до того ж усе було начищене, випране і випрасуване. Мені віддали навіть небезпечне лезо, яким я vovs´u користувався під час веселих виступів на сцені життя – це коли я жив. А тепер, одягаючись, мов мрець, я тільки бентежно супився, але недоносок у білому лише осміхався, нічого не пояснюючи, blinn. Мене досить чемно провели туди ж, але там дещо змінилося: кінозал такий, як і був – тільки інший. Екран затягли завісою, а під дірками для прожекторів ніяких матових прибамбасів більше не було – їх, мабуть, підняли чи розвели в боки, як дверцята шафи.

Світло. Вимикається.

На сцену під акомпанемент чорного простору виходять актори – публіка, яку Алекс далі описує. Вони сідають на стільці очима до залу, стоїть лише Бродський. Його поки що не видно – світла немає.

Запис.        (Алекс продовжує) Там, де раніше були звуки kashl-kashl-kashl і незрозумілі тіні, тепер відкрито розмістилася публіка, і в цій публіці дещо видалося мені давно знайомим. Тут був і комендант, і тюремний свищ, як ми його між собою називали. Були присутні як начальник охорони, так і той вельмиповажний тип, міністр нутряних дєл. Решту я не знав. Звісно, там сидів ще й лікар Бродський, як завжди, у білому халаті. Але, на превеликий жаль чи на щастя, тієї смазливої kiski – його помічниці – у залі не було.

Світло. Вмикається.

Бродський. (до залу) А-а-а... Леді і джентельмени! Настав той день, коли ви можете познаймитися з об’єктом!

Двоє акторів, які весь час сиділи у першому ряду у штатському, зараз встають, наближаються до краю сцени і... фотографують Бродського. Це грандіозне шоу, оскільки зараз ми імітуємо присутність публіки на сцені – з очей та об’єктивів цих двох акторів (які знаходяться під сценою) починають сипатися білі іскри – вони фотографують зі спалахом!

Фон.   Море овацій.

Бродський. Спасибі вам, і вам, і вам... Як ви самі можете переконатися, об’єкт абсолютно здоровий і виглядає просто чудово. Він виспався, добре поснідав, наркотиків не отримував, жертвою гіпнозу не ставав. Завтра ми впевнено випустимо його у великий світ: і він буде добрим, як самаритянин, завжди готовий прийти на поміч словом і dіlом. Із виродка, якого держава прирекла до беззмістовного покарання два роки тому і який за цей час ні на краплю не змінився. Не змінився, я сказав? Це не зовсім так, точніше, зовсім не так. Тюрма навчила його фальшивим думкам, лицемірним гримасам, сальному льстивому усміху. Вона й іншим порокам навчила його, а головне, утвердила в тих, які вже були. Але, джентельмени, досить слів. Справи свідчать вірніше. А тому – за справу! Дивіться! Дивіться ж! Ось він, суб’єкт під номером 6655321!

Фон.   Море овацій.

На сцену повільно виходить (скоріше, випливає) Алекс.

Запис.        (голос Алекса) Я був трохи ошелешений цим базіканням і ніяк не міг збагнути той факт, яким боком це стосується мене.

Світло. Гасне.

Запис.             (голос Алекса) Потім світло щось типу як погасло і загорілися типу як два прожектори.

Світло. Загоряються „щось типу як” два прожектори: синій і білий.

Запис.        (голос Алекса) Що світили з проекційних дірок, одна з яких осліпила вашого скромного оповідача (синій прожектор б’є Алексу у вічі). А в коло, окреслене іншим, ступив якийсь здоровенний дилда, якого я раніше не бачив.

На сцену виходить Дальтоїд (він же „здоровенний дилда”). У порівнянні з минулими сценами, в яких він брав безпосередню участь, Дальтоїд має трохи змінитися. Саме трохи – зал має його впізнати. Мілісіант має стати зажраним і нахабним за своєю поведінкою, мов той зек,- саме таким, як і решта мілісентів, які ходять вулицями. Тільки сьогодні це не вулиця, а сцена життя.

Запис.        (голос Алекса) У нього була жирна полосата харя і ріденьке волосся, мов суп без м’яса. Складалося таке враження, що так зване волосся, від якого лишилася одна лише назва, було наклеєне на облізлу, мов кастрюлю, голову нестандартної форми... На вигляд йому було десь під сорок-п’ятдесят. Хоча яка в біса різниця? Словом, stari kashka. Він сунувся на мене, за ним поїхав промінь світла. (за Дальтоїдом може їхати лише білий потік світла) Не того, що сліпив мої очі – іншого. Він човгав до тих пір, доки все проміння не злилося докупи, утворюючи ясне коло... (здивування від щирого серця) Містер Дальтоїд?..

Дальтоїд.   Привіт, гівна шматок! Фу-у-у... Ну, ти і смердюк! Видно, ніколи не мився, судячи по тому, який запах від тебе пре. (пританцьовуючи, обов’язково відтоптує праву ногу Алекса, потім робить бах-бах пальцем по носу – у Алекса котиться сльоза – потім крутить за вухо, наче то ніяке не вухо, а телефонний диск)

Зал.            Ха-ха-ха! (гигочуть, гучно аплодують)

Алекс.       Навіщо ви це робите, містер Дальтоїд? Я ж нічого поганого вам не зробив... Ви мене не впізнали? Це ж я, Алекс... Алекс...

Зал.            Бравісімо! Так тримати! (аплодують – має бути ефект заїждженості і нерозуміння Алекса, залу та решти світу)

Дальтоїд.   Я... Це роблю... (трісь-трісь Алекса по носу) І це роблю... (палаючий біль пронизує „відкручене” вухо) І ось це... (обов’язково бац-бац каблуком на ту ж саму праву ногу) Тому що ненавиджу таких виродків, як оце ти. А коли хочеш зі мною щось прояснити (світле проміння розуміємо як коло прояснення, в якому вони якраз і стоять), то давай, починай.

Алекс кладе руку до кишені, намацуючи там лезо. Два персонажі на сцені – Алекс і Дальтоїд – ошелешено зупиняються і нерухомо ведуть себе далі –для них зупиняється час. Так само, як і для безлічі інших персонажів, які сидять у залі. Так буває завжди.

Запис.        Я знав, що лезо треба вихопити якомога швидше, доки не накотить смертельна гидота, що перетворить радість поєдинку в почуття наближення власної жахливої кончини. Однак досить було мені намацати britvu в кишені, як перед моїм внутрішнім оком пронеслася картина того, як ця мерзота, він же мій колишній друг і союзник, захлинаючись власною кров’ю, вопить і молить порятунку. (Алексу стає погано – придумайте, як саме) І одразу після цієї картини мене наздогнали такий жахливий біль, нудота і сухість у роті, що відразу стало ясно: треба швиденько змінювати своє відношення до цієї скотини, інакше я тут просто сдохну. Тому я поплескав себе у пошуках цигарок ілі бабок, але ж, blinn, не було ні того, ні іншого.

Алекс.       (плаксивим тоном) Я б із радістю пригостив тебе чимось, koresh. Але в мене нічого немає.

Дальтоїд. Знову твої люлі-люлі – мусі-пусі? Реви-реви, сосуночок! (трісь-трісь своїм поганим черепаховим нігтем по носу самі знаєте кого і самі знаєте як)

Зал.            (аплодує, реагує потрібними голосами)

Перший голос. Браво!

Другий голос. Молодець!

Третій голос. Так тримати!

Зал.            (іще один потік лучних оплесків)

Алекс.       Будь ласка, містере Дальтоїд, я обов’язково маю для вас зробити щось. Візьміть, будь ласка, це (дістає з кишені блискуче лезо), як знак моєї поваги. Маленький презент.

Дальтоїд. (відкидає лівою рукою britvu на підлогу) Нічого сувати мені свої пагані взятки! Хоча, полижи мені ноги. (мілісіант абсолютно босий – ноги не першого класу)

Алекс падає на коліна, хреститься, після чого опускає голову до вонючих босих ніг Дальтоїда.

Запис.        І тут, blinn, відріжте мені яйця, коли брешу... Я опустився на коліна, висунув свій червоний від крові язик і взявся за лизання його брудних вонючих ніг. Коли вважати ступні за фундамент, його фундамент був не першого класу. Брудні вонючі і пагані... (Дальтоїд робить бах-бах правою ногою по зубах) І тут він як стусоне мене по харі – виродок. Правда, не дуже боляче – босий. У цю мить мені подумалось, що, можливо, я не виблюю, коли обхоплю його за ноги, що тримають його просто неба. Обхоплю так, щоб цей напівдохлий виродок повалився на підлогу, що стоїть за нього. (валить Дальтоїда на підлогу)

Зал.            Га-га-га! (регочуть) Ну, дають!

Запис.        (як завжди, думки Алекса) Він, звісно, повалився на землю, проте мене різко розлютив регіт цих бридких вонючих svolochej, які сиділи в залі. Однак, тільки як узрів його поваленим (Алексу стає погано, тому він починає кахикати і страждати), на мене найшло прозріння. Невловимі жах і біль навалили на мене, мов прес. Із новою силою. (Алекс простягає Дальтоїду руку) Такою, що мені довелося допомогти йому піднятися, щоб він скоріше встав. Після чого цей фальшивий смердюк приготувався заїхати мені по morder. (Дальтоїд замахується, але лікар Бродський на півдорозі зупиняє руку мілісіанта своєю) Але лікар Бродський зупинив його.

Бродський. Добре, спасибі, досить... На цей раз досить...

Дальтоїд.   (підходить до краю сцени і звертається до глядачів) Леді і джентельмени, спасибі за увагу! (кланяється)

Фон.          (гучні аплодисменти) Браво!.. Браво!..

Світло прожектора переноситься на Алекса: він стоїть на колінах, заплаканий і кахикаючий – не перший сорт.

Бродський. (інший прожектор освітлює його) Леді і джентельмени! Об’єкт, як бачите, парадоксально змінився! Він потребує добра власним прагненням зробити зло. Злий намір супроводжується сильнодіючим почуттям фізичного страждання.

Фон.          Браво! (аплодисменти)

Бродський. (швидко-прешвидко) Спасибі-спасибі... (нормальний темп) Щоб змиритися з останнім, об’єкту номер 6655321 доводиться переходити до протилежного модусу поведінки. Питання є?

Свищ.        Як щодо вибору? Він же позбавлений цього права, хіба не так? Господь сотворив нас із надією, що ми оцінимо його Дари.

Бродський. Господь помилявся.

Фон.          (дуже гучні аплодисменти, дуже гучний сміх)

Свищ.        Ні, він ніколи не помиляється! А тільки що бачений вами саботаж – це... М-м-м... Акт саботажу – інакше це не назвеш...

Бродський. І кого ми, вибачте, саботуємо?

Фон.          (дуже гучні аплодисменти, дуже-дуже гучний сміх)

Свищ.        Ви саботуєте план Творця, Його задум і думки.

Фон.          (дуже-дуже-дуже гучний сміх)

Свищ.        Його позбавили права на вибір, хіба не так? Самозбереження. Цей тваринячий інстинкт. Боязнь фізичного болю. Ось що змусило його вчинити цей мерзенний акт самознищення! Самознищення людської істоти як індивідууму. Не знаю як ви, а Бог явно бачив його непевність. Непевність і невпевненість у майбутньому, що є не завтра, а сьогодні. Він перестає бути небезпечним для оточуючих. Він також перестає бути істотою, що наділена правом особистого вибору!

Бродський. Це все тонкощі, отче...

Фон.          Гучний шепіт – наче в залі.

Бродський. У високу етику не вдаємось. Ми займаємось наукою! Наша мета – скоротити злочинність і...

Міністр.    І розвантажити наші гидко переповнені тюрми.

Усі, хто стоять на сцені, починають гучно галдіти! А тоді як... Шум, гам! Трах-тарарах!

Фон.          Грррррр! (це запис грому – дуже гучний; усі змовкають) Тільки нас не бійтесь, не бійтесь... (луна)

Алекс.       Е-е-е! А зі мною що? Мені що ж тепер? Я що тепер, тварина, виходить, яка? Собака?

Міністр.    Та змовкни ти! Яка в біса різниця?

Знову шум, гам і решта єрунди.

Алекс.       Я що, по-вашому, механічний апельсин?

Секунд десять – мертва тиша.

Бродський. Тобі нема на що скаржитись, хлопчику. Тебе знято з держзабезпечення – радій!

Алекс.       Та плювати я хотів на держзабезпечення – я тепер собака! Це ви мене таким зробили!

Бродський. Ми? Це ти себе створив... Ти зробив свій вибір іще тоді, коли поставив підпис у начальника тюрми. Це ти казав і думав – робіть зі мною все, що хочете! А все, що зараз відбувається, лише наслідки твого вибору. І що б тепер із тобою не трапилось, станеться лиш те, що ти собі обрав.

Свищ.        О! Як важко у це віриться!

Шум у залі.

Свищ.        (усі кричать, Свищ - найголосніше) А як щодо ідеальної Любові, що вижене будь-який Страх і всілякий інший... м-м-м... суїцид...

Бродський. (весело, підійшовши до краю сцени – в зал) Леді і джентельмени! Я радий, що ви зачепили тему кохання, яке вважалося невідворотно зниклим ще з часів Середньовіччя.

Світло. Гасне.

Музика. Починає грати. Спершу – тихо, потім – трохи голосніше.

З лівого краю сцени з’являється kiska еротичного вигляду, що дуже має когось збуджувати – на відстані. Одягнена kiska як блудниця у пурпурі – скромно. Зі смаком. Майже роздягнено, тощо. Цицьки плюс розмальовані gubehi (варіація – зовсім без гриму), світлі трусики тілесного кольору, які або імітують те, що під ними, або такі, через які багато чого видно. Зал, ясна річ, має бачити груди цієї kiskі – досить ховати їх за одягом.

Світло. Алекса освітлює білий прожектор, а молоду кіску, що є до того ж лікарем Браномом, жовте проміння. Контроль: перевірте, як підібрана вами білизна виглядає під променями жовтого прожектора.

Запис.        (голос Алекса; спочатку Алекс мовчки – під акомпанемент музики – оцінює kisku, потім говорить; тим часом зал відкриває роти; kiskа – досі боса й гола, чіпляє сидячих, проходячи повз них) Коли світло вирубили, знову загорілись два прожектори, один із яких націлили на мене, бідного і стражденного вашого druga і оповідача, а в інший бочком ступила юна kisa, до того ж така, яких світ не бачив. Така, красивішої за яку – клянусь вам – не те що світ, а навіть я не бачив. Господи, ну й класну тьолку ти мені послав. Тобто, по-перше, obaldennie циці, виставлені по стійці струнко прямо як на виставці. Да, blinn. Не тільки її циці вишикувалися по стійці смирно. (Алекс переносить свою вагу на ліву ногу, оскільки праву ставить під кутом 9оº - по ідеї саме зараз у нього може встати, хоча хто знає) По-друге, божественні ноги, а хода така, наче вона не йде, а летить. На крилах, мов Янгол. А на додачу ще й обличчя красиве і, що дивовижно, просто-таки цнотливе. Вона підійшла до мене в ясних променях прожектора (жовтих), світло якого здалося мені символом благодаті Господа. (вона підходить майже упритул до нього; її білизна на рівні з його очима; він стоїть на двох колінах під нею – наче молиться своїй новій облудній богині) Першою моєю думкою було загнати їй у лузу за повною програмою. Хіба ви не згодні, що досить непогано було б її оформити, як-то кажуть, просто неба – на цій самій підлозі – по добрій старій системі „туди-сюди і назад”? (одну руку Алекс кладе на трусики спереду до неземної вагіни, починаючи їх стягувати вбік, іншою тягнеться до лівої циці, що прямо ж таки ближчить) Але звідки не візьмись, на мене нахлинула невідома Богу огида, наче який паганий мент на тебе все зирить і зирить, а тоді як підлетить і заломить всі руки за спину. (йому погано – їй pofig) Навіть vonn диких пахощів обпирсканих нею прибамбасів мені не допомагала – лише занурювала в темряву: дурну і паскудну. Вона змушувала мене корчитися, вражаючи різні пориви шлунку, так що мені довелося подумати про неї як-небудь по-іншому, доки мене взагалі nafig не стало, доки мене не сплюснув, мов прес, увесь цей жахливий біль, сухість у роті, гидота і ще якась hrin´. (йому так погано, що він падає їй у ноги, притискаючись, мов змія, цілуючи їх)

Алекс.       (коли не цілує ноги, вибовкує наступне) О красивіша із Богинь, дозволь мені... (ковтає через біль слова, йому погано) бути тим, ким мене створили... дозволь... (йому гірше) Кинути під ноги серце, щоб ти його вдосталь розтоптала... Я подарував би тобі... (починає бити самому собі – вона відходить – поклони, б’ючись головою об підлогу)

Міністр.    Спасибі, досить.

„Тьолочка” кланяється, її циці – теж. Зал аплодує. Лікар виходить, вихляючи розпусними сідницями. Більше всіх їй аплодують (дуже розмашисто) саме ті, що прийшли з тюрми. Решта зирить не менш похітливими очима – скромніше, тобто, очі на лоба майже не лізуть.

Алекс. (відчуває, як вилітає із системи) Я подарував би тобі... Я подарував тобі, бе-е-е... (йому дуже погано)

Фон.          (досить гучні оплески) Браво!.. Браво!..

Не знаючи, як правильно себе поводити (Алекс втрачає ритм), він сідає на край сцени, звісивши ноги в бік залу. Міністр підходить ззаду, плескає Алекса по плечу, сідає поряд: скромно, ноги разом, направляє їх у бік.

Міністр.    Як самопочуття, все гаразд?

Алекс.       Бе-е-е... (це відрижка) Ні, сер... Почуваю себе прекрасно, сер... Бе-е-е... Все добре, сер? Я все робив... правильно?

Міністр.    (плескає Алекса по щоці) Добре-добре, хлопчику мій! Дуже добре. Нашому об’єкту, як бачите, парадоксально треба добро. Він не в змозі вчинити зло, оскільки він, коли робить зло, відчуває себе м-м-м... зле... м-н-н... і дуже недобре... Я правильно кажу, містер Бродський?

Бродський. (встає) Перевихований! Об’єкт перевихований! Господи, хай возрадуються уповающі за тебе!

Ті, що сидять на сцені – аплодують. Фотографи у вигляді акторів, що знаходяться під сценою, починають імпульсивно фотографувати.

Міністр.    Головне – метод працює. (Бродський сідає)

Свищ.        (встає) М-да-а... Теж мені працює... Господи, spasi нас усіх і помилуй...

 

Misli 13. Янгол чи Демон?

 

Сцену займають Янгол із обпаленими крилами (Тьом) і Демон (Алекс).

 

Алекс.       Ти хто?

Тьом.         Я – той, хто я є. І ніхто інший.

Алекс.       Янгол?

Тьом.         Буде треба – буду Янголом. А ким ти мене створиш?

Алекс.       А чому в тебе обпалені крила?

Тьом.         Та, не зважай. Так завжди буває.

Алекс.       Буває?

Тьом.         Коли я поспішаю рятувати світ, мої фосфорні крила черкають об скали земні, обпалюються і знесилюють мене. Так завжди буває.

Алекс.       А кого? Кого ти хотів рятувати?

Тьом.         Тебе, людей, дітей твоїх дітей. Усіх, хто є і не є.

Алекс.       До кого ти прийшов сьогодні?

Тьом.         До того, хто є тим, ким бути не має... (розвертається, іде до виходу)

Алекс.       Куди ти? Чому ти відвертаєшся від мене?

Тьом.         Тому.

Алекс.       Чому ти кидаєш того, у кім бушує темрява? Суцільна темрява і війна!

Тьом.         Війни і смерть об’єднають людей!

Ангел обертає голову до Алекса. Глядачі починають чути галюцинацію Алекса, оскільки запис супроводжує драматичний хід подій.

Запис.        (дитячий голос, погана якість запису) Бегать одному приносит много терять время. Бегать одному приносит много терять время.

Ангел відвертається від Алекса і виходить за сцену, востаннє змахнувши обпаленим крилом.

Запис.        (тонкий і ніжний, можливо, дитячий голос) Вода-вода-вода за неею-юю, вода-вода-вода за нею, вода-вода-вода за неею-юю, вода-вода-вода за ним. Вода-вода-вода за нею, пору-пору-поруч за нею, вода-вода-вода за нею, пору-пору-поруч за ним.

Із протилежного краю сцени, до якої зайшов Тьом, вилітає обпалене крило. Воно падає Алексу під ноги.

Запис.             (низька якість запису, група дитячих голосів) Гіє-рігі-грігі Гайл-га... Пр...

 

Епізод 15. Переродження

 

Світло. Вимкнене.

Запис.        Вже наступного дня ваш скромний друг і оповідач був на волі. Наче вітер, що якраз здійнявся.

Зараз лунає запис вітру. А коли є можливість, зусібіч боків на зал починають дмухати вентилятори. Або актори.

Запис.             Тепер я вже людина вільна. Вільна, а не якась інша. Вільна і щаслива.

Світло. Вмикається.

На сцену виходить Алекс.

Алекс.            Ну, що тепер, а?

Головне його завдання в цей момент – пройти до іншого краю сцени боком до залу. Так, наче це він полишає кутузку і йде додому. Тоді лунатиме запис (трохи нижче). Можливо, ви зробите, щоб це був не запис, а реальні слова Алекса. Тоді він має не йти, а постояти в монолозі із широким загалом.

Запис.        Це вже, blinn, я сам себе питав наступного ранку, коли стояв за воротами високої білої будівлі, прибудованої до старої держтюрми. Світало. Одягли мене так, як і раніше. Коли прийшов до них тоді. Увечері. Два роки назад. На собі тримав тонкий пакет із казенними харчами разом із дуже скромними кишенями. Усьому я мав завдячувати милостивому тюремному начальству, будь воно неладне. Ну, що тепер, а?

Лікар Браном у сексуальному червоному одязі виходить на сцену. Ставить старенький порожній стілець. З іншого боку сцени виходять двоє хлопців, які ставлять іще два стільці.

Фон.   (груповий голос) А-а-а-а-а...

Ті люди, що повиходили на сцену, мають сховатися за шторами. Стільці, які вони повиносили, мають бути незайняті.

Фон.   Звучить звук друкарської машинки, наче щось іде по конвеєру.

Згори один із акторів кидає газету, аркуші якої розвіюються повітрям і падають додолу. Газета має орієнтовно впасти на середину сцени. Наступну цитату з газети треба подати жіночим голосом.

Запис.        Ролд райт таймс. Номер п’ятсот сорок третій від _-_-_ року. (підставте необхідну дату) Кожному громадянину (фон машинки відновлюється) необхідно докласти всіх зусиль, щоб нова правляча партія посіла гідне місце. У вас є право голосувати за кого завгодно. Але добре подумайте, перш ніж ставити галочку. Подумайте, кому ваш голос більше потрібен. Може, Алексу? Хлопчику, якого вилікували наші лікарі. Йому „світило” майже довічне ув’язнення, яке б зробило його іще гіршим мародером і поганцем. А наші спеціалісти на чолі з доктором Бродським вилікували цю малу дитину. Завдяки нашим старанням можна спокійно ходити вулицями нашого міста. І нікого не боятися. Не боятися, що такі хлопці, як Алекс, навішають вам люлей і збезчестять вашу дружину чи подружку. Ви ж не хочете, щоб до ваших дружин заходили невідомі люди? Тоді голосуйте за нашу партію. За тих, хто вам потрібен. (іще один заключний звук машинки, після чого припиняється)

Світло. Вимикається. Актори забирають стільці.

Запис.        (голос Алекса) А що тепер? Може, додому, blinn, час. Треба зробити сюрприз мамусі з папашею. Щось типу як син повернувся. Знову у лоні сім’ї. Потім кину своє понівечене тіло на ліжко, врублю приємне музло і добре подумаю про те, що я робити не маю. Треба ж колись починати думати про своє життя. За день до того, як мене викурили з тієї білої кутузки, агент із соціальної інтеграції втюхав мені купу місць, куди б я міг податися в пошуках роботи. Ще б пак! Я ж зірка. Про мене пишуть у газетах. Навіть у цій, blinn, як її там? Ролд райт таймс. Лафа, blinn... Але в мене немає жодного бажання одразу починати вкалувати на якогось там багатого папашу. Спершу треба chutоk пововтузитись у приємно-доброму оточенні людей. (ніжно) Та-та... І спокійно подумати, лежачи у любому ліжечку під акомпанемент прекрасної музики.

Світло. Вмикається.

Фон.          Приємний скрип дверей.

Алекс.       Ну, що тепер, а? Скриплять, як і раніше. Мама, я вдома. (з іншого від Алекса краю сцени вибігає мама, за нею – тато) Тато? (за татом вибігає мужик) Мужик?.. Мама?

Мама.        Синку...

Алекс.       Я по-вер-нув-ся. (ключі від дверей лучно випадають із тремтячих Алексових рук)

Мужик.      Е-е-е... Ти хто такий? І звідки в тебе ключі взялися? Ану котися звідси під три чорти! Котися, доки я тобі фейс не розмочив. Вийди за двері і постукай. І кажи, що треба, тільки швидше. Ану кажи, бо як гоцну!

Мама.        Ой-ой-ой! Убіг! Що ж нам тепер робити, коли ми переховуємо злочинця? (метушиться) Треба швидше викликати... Кого нам викликати? („взвиває”) У-у-у-у... (плаче)

Тато.          Ах ти, паршивцю, знову нас ганьбиш. Провалитися б мені на цьому самому місці.

Алекс.       Мама, я більше не злочинець.

Мама.        Не злочинець? Тоді хто?

Алекс.       Мама, мене зробили добрим.

Мама.        Добрим? (ще дужче плаче)

Алекс.       (мужику) Тепер кажи мені, koresh, хто ти такий і за яким фігом тут з’явився?

Тато.          Квар-ти-рант... Ти нас трохи... Гм-м-м... Треба було раніше... Ми думали, що ти... Ну... Років ще десь шість сидітимеш... (скорбно, наче Алекс уже здох) А-ле ти не ду-май, що ми не ра-ді те-бе ба-чи-ти...

Алекс.       А це що за хрін?

Мама.        Це Джо!.. Ми йому кімнату здаємо... Іноді він сидить у тебе на софі... Розумієш... Бог бачить...

Алекс.       Бог нічого не бачить...

Алекс розвертається і йде на вихід. Зупиняється. Дивиться на ключі, що раніше випали у нього на підлогу. Нагинається, щоб підняти. Не бере. Випростується. Зирк-зирк у зал. Гоцає ключі ногою.

Світло. Гасне.

Запис.        Добре, що вийшов за двері, бо мені стало liho. Я сів прямо за дверима у нападі агонії. (час від часу протягом цього запису чути його блювання і бекання) Раніше я би розсміявся, а зараз мене кинуло в повний razdrizg. Бе-е-е... Бе-е-е... Бе-е-е-е-е-е...

 

Misli 14. Добре від того, що погано

 

Алекс і Тато сидять спинами одне до одного боком до залу. Говорять. Діалог можна змінити на запис розмови – як хочете.

Алекс.       Ну, що тепер, а?.. (пауза)

Тато.          Нічого, синку, нічого... (пауза)

Алекс.       Тату? (пауза)

Тато.          Що, си... си... си-и-н... (пауза)

Алекс.       Де мої речі, тату?

Тато.          Усі твої речі забрали... Тепер такий закон є про компенсацію жертвам...

Алекс.       Але ж вона померла, blinn. Яка їй на фіг компенсація?

Тато.          Вона померла. Та не померли її кішки. Щоб за ними доглядати, довелося найняти спеціальну людину. Ця людина і продала усі твої речі та інше, щоб заробити на кішках. Такий закон, си-и-и-и-ну.

Алекс.       (із надією) А моя змія? Базіл!

Тато.          Він потрапив у... Халепу... Тобто, він заповз кудись... І ніхто не знає, куди...

Алекс.       Людина?.. Продала?.. Взяла?.. Забрала?..

Тато.          Все треба як слід обдумати. Бачиш, ми не можемо просто так взяти і викинути Джо на смітник. Тобто, на вулицю. Ти розумієш, Алексе?

Алекс.       (мовчки киває, що розуміє)

Тато.          Тим паче він заплатив за місяць уперед. Ти розумієш, Алексе?

Алекс.       (мовчки киває, що розуміє)

Тато.          Ми ж не можемо просто так сказати Джо, щоб він поїхав. Ти розумієш це, Алексе?

Алекс.       Ні! Цього розуміти не можу! Добре, тепер я хоч знаю, на якому я світі. Я у пе-клі, у пе-клі, у пе-клі! А пекло зараз на Землі...

Тато.          Не треба так, гм-м-м, Алексе...

Алекс.       Ніхто мене не любить. Світ повернувся до мене дупою. Я нікому не треба. Я страждав, страждав, страждав. І всі хочуть, щоб я продовжував страждати. Я зрозумів.

Тато.          Ти змушував страждати інших людей.

Алекс.       Але то було раніше, рані-ше, ра-ні-ше.

На сцену виходить Мужик по імені Джо. Він одягнений, як суддя. А в руках тримає терези. Він тицяє у „паскудного” Алекса пальцем.

Мужик.      Ти змушував страждати інших. Тому це досить справедливо, щоб ти як слід страждав і сам. Ось тут (показує рукою), за цим круглим сімейним столом, я цілими вечорами слухав rozkazni про „славетні” твої подвиги. І це було жахливо. Просто-таки жити не схотілося, їй-Богу.

Алекс опускає голову. Це має означати, що він усвідомлено тримає карму на своїх плечах. Із мокрою хусткою на сцену вибігає мама. Суддя по імені Джо ніжно бере її за плечі, обіймає. Алекс із честю підіймає голову і починає дивитися прямо. Усвідомлено. Перед собою.

Світло. Гасне.

Алекс.            Ну, що тепер, а?

 

Епізод 16. Повернення

 

Світло. Вимкнене.

Запис.        (Алекс) Я підійшов до старого доброго бару „Korova”, який враз переріс для мене в усю вулицю, усе місто, увесь світ. Став морем, у якому плавало все. Як те, що я бачив, так і те, чого не бачив. До мене почали доноситися різні звуки, голоси і слова, які я теж колись казав. До тих пір, доки в мене не забрали життя.

Запис.        (звуки, що доносяться із бару) Дорогі лебляблюбледі, дохлопендрики вас промдирляються.

Запис.        (Алекс) Я сів на асфальт, який раніше був землею. Сів і зажмурився. Замкнувся у собі. Своєму світі, який створив для мене Бог.

Світло. Вмикається.

На сцені Алекс. Він сидить по діагоналі до залу, притиснувши ноги під себе, а руки – до ніг. Один, мов палець. Дивиться в одну точку. Викладає свій незримий монолог. Якщо актор невзмозі вивчити весь монолог, його можна час від часу змінювати на запис.

Алекс.       А потім... Потім усе це срібло пішло наче хвилями. З’явилися кольори, яких ніхто ніколи не бачив. І десь на віддалі з’явилася щось типу як скульптурна група, що сунула все ближче і ближче, вся у відблисках фундаментальних прожекторів. Знизу і зверху, blinn. Скульптурна група відображала Бога чи Гога. І всіх його Ангелів – Апостолів святих. Вони виблискували на Сонці, якого ніколи не було. Так, наче вилиті з бронзи. Із бородами, гігантськими крилами... (пауза) Вони змахували цими крилами за вітром так, що навряд чи були вони вилиті з каменя чи бронзи. А glazzja у них були живими, бо ворушились. Величні фігури все наближались і наближались. (на сцені нікого немає.– Це витвір його фантазії) І ось тепер зімнуть мене, роздушать. І я почув свій власний голос: „І-і-і-і-і-і!” (починає скрючуватися; надалі Алекс остаточно реагує на свої слова власними муками) І я вже відчуваю: ось у мене більше нічого немає – ні одягу, ні тіла, ні голови, ні імені – ні-чого... Ух, як добре, просто-таки божественно! Тут шум здійнявся.

Запис.        Лунає запис вітру, який відтепер бушує у залі.

Коли є можливість, направте вентилятори на зал.

Алекс.       Таке почуття, наче все рушиться, валиться. Чи то пак уже настав Кінець Світу? Не знаю, як для кого, а для мене він уже настав! Давно... А Бог, Ангели і його Святі Воїни (скрючився зовсім, можливо, навіть розпластався) взялися наче як кивати мені головами. Без очей і без ніг. Наче казали, що зараз не час мого Апокаліпсису – він буде пізніше. Зараз не час, та я маю спробувати знову. Народитися. Переродитися. Бо вмерти. Хоча я вмер. Давно... Я маю спробувати знову. А тоді вони всі так осміхнулися, захіхікали своїми страшенними ротами без облич.

Запис.        (низька якість запису, група дитячих голосів) Гіє-рігі-грігі Гайл-га... Гіє-рігі-грігі Гайл-га....

Алекс.       Захіхікали і пропали. А де вони були? Гарячий, вогненний холод мене пронизав. Наскрізь. І я відчув смак полум’я – палаючого і гіркого. Жарке всеокреслююче Світло. Воно стало для мене холодним, як і моє серце. І ось я вже сиджу. Як сидів колись. За столом. Перед порожньою склянкою. (він все ще один, мов палець, на сцені життя) Сиджу. І мало не плачу від того, що єдиний вихід, мабуть, і є смерть. Мені не залишається нічого, окрім як серцем вірити, що після смерті спіє чистий плод життя. Так, я збагнув це. Ось воно. Те, що маю зробити. Згори, наче з Неба.

Згори, наче з Неба, до актора вірьовкою спускається склянка. Якщо актор весь цей час говорить, а не лунає запис, склянка наповнена водою. Якщо актор весь час мовчить, а запис не лунає, склянка має бути особливо порожня. У випадку з наповненою склянкою актор має право випити її. Вода не холодна, а тепла. Вірьовка, якою подається склянка, падає згори додолу, залишаючись на сцені.

Але як це зробити? Я не знав. Тому, що ніколи про це не думав. У мішечку з особистими речами. (у нього за спиною висить торба) Там, де лежить моя карма. У мене була моя небезпечна britva, але при першій думці про те, як я порву своє тіло по швах – вжжжик-вжжик – і хлине червона, мов кетчуп, кров’яха, мені стало лихо. Жахливий біль охопив мене у нападі агонії. Тому я вирішив подумати над чимось більш ненасильственним, від чого я просто наче як засну. Засну і забуду весь цей жах, який мені довелося пережити. Засну... і народжуся знову. Буду сподіватися, що, коли я прокинуся, світ стане кращим і добрішим до мене, вашого бідного оповідача. Я вирішив, що можна сходити до якої-небудь місцевої biblio за рогом і відшукати там бодай-якийсь безболісний спосіб... зробити себе мертвим. Я уявив себе мертвим. Уявив, як усі будуть за мною тужити. Мов за старою зіпсованою іграшкою. Па, ма і цей вонючка Джо, який зайняв моє місце. Окрім того, лікар Бродський і доктор Браном, і той міністр нутряних дєл, і всякі інші. (пауза) Я хотів просто жити. Жити, як усі інші. Встати якось уночі, вилізти у вікно, випити парочку moloko-plus, пройтися бульваром Марганіта, звернути на Гутбай-авеню, знову за ріг, і ось, нарешті, буде саме те місце, куди я хотів усе життя. Хотів, та не зайшов. То була старенька розвалюха, куди я навряд чи зайшов хоча б раз із тих пір, коли мені стукнуло шість років від роду. Вона ділилася на два зали: в одному книги брали, в іншому – віддавали. Я зайшов у той, де брали, оскільки не мав чого віддати. Спершу я забув, навіщо прийшов. Але потім я прозрів. На одній із полиць мостилася широка Біблія. Я зняв павутину, плісняву... і зайшов до неї. У великий світ великих можливостей. Зайшов для того, щоб залишитись там назавжди.

Запис.        Починає грати Людвіг Ван.

Алекс.       (сидить, зав’язуючи петлю на шиї) Я мав бути у Раю. Але тепер я в пеклі. А пекло зараз на Землі. (пауза) Тому зроби свій вибір вже сьогодні (показує в зал пальцем), бо завтра (пауза) бути не може. Завтра (пауза) може не бути.

Вмикаються усі прожектори водночас – половина з них спрямована у зал.

Запис.        Музика Людвіга Вана набирає немислимих обертів, оскільки починає грати максимально гучно.

АЛЕКС.         НУ, ЩО ТЕПЕР, А?

 

Кінець фільму, бо завіса. На сцену виходять актори, що зривають бурю оплесків.

 

Коректор: Людмила Сіра

Автор інсценівки: Олег Сірий